Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер

невидиму. Я просто бачу, як вона обкрутилася в мене навколо ніг, мов волосінь від вудки, вона ось-ось змусить мене перечепитися, ось-ось зробить із мене брехуху. Я дозволила собі підійти надто близько. Вистачило пляшки дешевого вина, щоб я ослабила пильність, вистачило одного мимовільно кинутого коментаря, щоб я розсипалася, мов покинутий замок з піску, коли на нього набігає вечірня хвиля.

      5 червня

      Лорі

      – З днем народження, стара шкапо!

      Сара дує мені в обличчя паперовою дудкою, будить мене, а я важко підводжуся на ліктях, поки вона натхненно волає привітання на всі голоси.

      – Дякую! – аплодую невпевнено. – Можна я тепер далі посплю, будь ласка? Це ж восьма ранку, субота.

      Вона супить брови:

      – Ти жартуєш, так? Спатимеш зараз – то пропустиш усі щасливі години свого дня народження.

      Голос у неї, як у її ж улюблених діснеївських героїв.

      – Ми, здається, не американські підлітки з якогось тупого телешоу, я перевіряла, – бурчу у відповідь.

      – Припиняй скиглити та вилазь із ліжка просто зараз. У мене на тебе плани.

      Я відкидаюся назад на подушку.

      – У мене теж є план. Я лишаюся тут до полудня.

      – Завтра так і зробиш, – вона киває на горнятко, що стоїть поруч. – Я тобі каву зробила. У тебе є 10 хвилин до мого повернення, коли я будитиму тебе справді жорстко.

      – Теж мені, начальство, – ремствую я, затуляючи очі рукою, – мені вже 23, а тобі лише 22. Я тобі – як матір. Іди прибери свою кімнату та зроби домашнє завдання.

      Вона знову дмухає мені в обличчя паперовою пискавкою, сміється, іде, а я засуваю голову під подушку. Люблю цю дівчину.

      Коли я виходжу, рівно за дев’ять із половиною хвилин, у передпокої висять два чохли з одягом, а Сара буквально підстрибує на місці. Мене дуже турбує те, що чохли прикрашені логотипом компанії прокату карнавального вбрання.

      – М-м-м-м, Саро?.. – я починаю усвідомлювати, що вона не жартувала про план.

      – Побачиш – помреш! – вона стискає кулачки від захвату, як дитина, яку взяли на шкільну екскурсію.

      Обережно ставлю горнятко з кавою.

      – Мені зараз дивитися?

      – Так. Але спершу пообіцяй, що наступні кілька годин робитимеш точнісінько те, що я скажу, не ставлячи зайвих питань.

      – Говориш, як таємний агент. Ви з Джеком Джеймса Бонда знов надивилися?

      Вона простягає мені один із чохлів, але забирає, коли я намагаюся його взяти.

      – Спершу пообіцяй.

      Я сміюся та хитаю головою, заінтригована.

      – Ну добре, я обіцяю.

      Вона віддає мені костюм, плескає, потім махає руками, щоб я скоріше заглянула всередину. Я тримаю його на витягнутій руці, струшую, нарешті тягну центральну блискавку донизу на кілька дюймів, щоб заглянути.

      – Рожеве… – кажу, вона киває підганяючи.

      Я веду блискавку до самого низу та відкидаю пластиковий чохол, вивільняючи відомі всьому світові