Темні уми. Александра Бракен

так би мовити, тримати голову над водою, тим знесиленішою і повільнішою я ставала. Через якийсь час навіть просте стояння було понад мої сили, відтак мені довелося зіпертися на стіл, щоби не шубовснути чайкою вниз. Зазвичай у таких ситуаціях я примудрялася працювати зі швидкістю равлика. Зрештою, нічого надважливого нам все одно не давали, та й терміни для виконання робіт були терпимі. Всі ці наші роботи були лише імітацією діяльності, що мала на меті чимось зайняти наші тіла й умертвити нудьгою наші уми. Сем називала це «примусовою рецесією» – хоча нас випускали із боксів і «фабрична» праця не була настільки важкою чи втомливою, як у саду, проте ніхто не мав охоти потрапляти сюди.

      Надто коли поряд з’являлися підбурювачі.

      Я відчула спиною його присутність задовго до того, як він почав перераховувати переді мною сяючі ваксою черевики. Від нього смерділо приправленим м’ясом і машинним мастилом, що стривожило мене ще до того, як я вчула запах сигарет. Я намагалася випростатись під ваготою його погляду, хоча почувалася так, немовби він ткнув мені поміж лопаток свої кулаки.

      «П’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять…» Як їм вдавалося, щоби навіть звичайні цифри звучали як насміх?

      У Термонді нам не дозволяли торкатися солдатів, але це не означало, що їм заборонено торкатися нас. Чоловік підійшов на два кроки ближче. Торкнувшись носаками своїх черевиків – таких самих, як ті, що стояли на моєму столі, – зап’ятків моїх звичайних білих сліпонів. Коли ж я промовчала, він поклав на плече руку, начебто розглядаючи мою роботу, і притиснувся до мене. Заникайся, – мовила я сама до себе, згорбившись і дивлячись тільки перед собою, – заникайся і зникни.

      – Це все до одного місця, – проричав за спиною солдат. Від його тіла йшло стільки тепла, що ним можна було би обігріти всю будівлю. – Ти все робиш неправильно. Дивися і вчися, дівко!

      Тільки зараз я вперше скоса глянула на нього, коли він вихопив з моєї руки замазану поліролем ганчірку і присунувся ще ближче. Чоловічок виявився куцим, лише на дюйм чи два вищим за мене, з носом-оцупком і щоками, які, здавалось, ляскають із кожним його вдихом-видихом.

      – Отак треба, – казав він, протираючи взятий черевик. – Дивись на мене!

      Фокус полягав у тому, що нам, крім усього іншого, забороняли дивитися солдатам просто в очі.

      Я почула притлумлений смішок – не дівчат, а ССПівців, котрі встигли зібратися за його спиною.

      Я почувалась так, ніби закипаю зсередини. Надворі був грудень, отже, температура на фабриці не перевищувала чотирьох градусів тепла, проте по моїх щоках струменів піт, а з горла виривався важкий, задушливий кашель. Сем не могла відірватись від своєї роботи, але я помітила, як вона час від часу позиркує в мій бік, силкуючись оцінити ситуацію. Вона червоніла від люті, що хвилею здіймалась з шиї до обличчя, тож я могла лише уявити, які слова вона притлумлює в собі. Її кістлявий лікоть торкнувся мого, немов нагадуючи, що вона поруч.

      А потім я відчула, як той самий солдат за моєю