Темні уми. Александра Бракен

образа. Вона крутила її язиком, немов лимонну карамельку.

      – Ти мене почув. Чи, може, від запаху поліролі твій мозок уже втратив останню клепку?

      Я знала, чого вона сподівалася, коли невідривно дивилася на мене. Я знала, чого вона прагне. Того самого, що вона дала мені, – підтримки.

      Я позадкувала, обома руками тримаючись за живіт. Не роби цього! – промовляла я сама до себе. – Не роби. Вона сама впорається. Сем нічого було приховувати, та й відваги їй вистачало, але щоразу, коли вона так вчиняла, захищаючи мене, я аж терпла від страху, почуваючись так, немов зраджую її. І знову мої слова застрягли десь поміж обережністю і страхом. Якби вони зазирнули в мою справу, якби побачили там прогалини і поклопоталися їх заповнити, жодне покарання, що чекало на Сем, не порівнюване з тим, що вони вчинили би зі мною.

      Принаймні я так себе заспокоювала.

      Правий кутик губ хлопця опустився вниз, перетворюючи зловісну посмішку на знущальну.

      – У нас тут знайшлася забавка.

      Ну ж бо, ну ж бо, Рубі! Ці слова лунали в нахилі її голови, у напружених плечах. Вона не розуміла, що трапиться зі мною опісля. Я не була такою відважною, як вона.

      Не можу. Мені не треба було навіть озвучувати це. Вона легко прочитала ці слова на моєму обличчі. Я побачила в її очах розуміння навіть ще до того, як ССПівець, ступивши уперед, взяв її за руку, відтягуючи від столу та від мене.

      Озирнися, – благала я. З кожним кроком її білявий хвостик метлявся з боку на бік, злітаючи понад головою ССПівця, котрий виводив її з Фабрики. Озирнися. Я потребувала, щоби вона побачила, як мені шкода, відчула, як стискається моє серце в грудях, як мене нудить і лихоманить. Кожна відчайдушна думка, що промайнула в моїй голові, сповнювала мене ще більшою відразою до самої себе. Прикуті до мене очі мимовільних глядачів поступово відверталися, а солдат більше не озирнувся, щоби довершити свій особистий різновид тортур. Не залишилося нікого, хто би побачив мої сльози; багато років тому я навчилася плакати тихенько, не привертаючи нічиєї уваги. То ж з якої радості вони мали повертатися в мій бік?! Я знову повернулась у затінок довгої тіні, яку залишила по собі Сем.

      Покарання за розмову без дозволу – день ізоляції в кайданках, коли тебе приковували до стійки воріт у Саду за будь-якої погоди і температури. Я бачила дітей, котрі сиділи в снігових заметах із посинілими обличчями, не маючи жодної ковдри, щоб накритися. А скільки було обпалених сонцем, укритих брудом, котрі вільною рукою намагалися почухати покусані мушвою місця! Не дивина, що за непокору ССПівцю чи наглядачеві покарання було аналогічним, але без їжі, а траплялося, що й без води.

      Покарання за повторне порушення було таким страшним, що коли за два дні Сем нарешті повернулась, вона не могла чи не хотіла розповідати про нього. Коли вона увійшла, вся змокла і змерзла під зимовим дощем, то виглядала так, наче спала не більше за мене. Зірвавшись із «двояруски», я вмить кинулася до неї, в той час як Сем заледве встигла пройти півбоксу.

      Я обійняла її рукою за шию, але вона прибрала її, зціпивши зуби, через що її обличчя