Темні уми. Александра Бракен

гко, як ото струшують травинки, що причепились до табірної роби. А що ж я? Минали години, перш ніж я могла знову стати собою.

      І цього разу все мало би бути так само.

      Але не було так само.

      Я не бачила, що саме спричинило це покарання. Ми працювали настільки близько до табірного електропастуха, що, здавалося, саме повітря пропахло напругою, від якої нили зуби. Може, хтось насмілився вийти за межі садової загорожі. А може, хтось, втіливши всі наші найбільші мрії, жбурнув каменюкою в голову найближчому солдатові спецсил Псі. Це ще гірше, хоч і було би того варте.

      Усе, що я знала напевне, – це те, що гучномовець над головою видав два застережних сигнали: один короткий, другий – довгий. У мене аж мороз пішов по шиї, коли я, міцно затуливши долонями вуха і напруживши плечі в передчутті удару, шелепнула у вологий ґрунт.

      Власне, звук, який пролунав з гучномовця, не був білим шумом. Радше то було несусвітнє дзижчання, що інколи накриває тебе, коли ти сидиш на самоті з тишею чи коли прислухаєшся до млявого гудіння комп’ютерного монітора. Для уряду США і, зокрема, його Департаменту Псі-молоді це було дитя любові автосигналки та бормашини: коли воно, оживши, починало пронизливо верещати, у тебе кровоточили вуха.

      У буквальному сенсі.

      Звук, що його видавали динаміки, шматував кожнісінький нерв у моєму тілі. Він прорвався крізь мої руки і, заглушуючи верещання сотні підлітків-психів, загніздився в осередді мізків, куди я жодним чином не могла проникнути і притлумити його.

      Мої очі переповнилися сльозами. Я уткнула обличчя в землю, і все, що відчула у роті, – смак крові та землі. Поряд зі мною додолу гепнулася дівчинка, розтуливши рота в крику, який я не могла почути. Все інше зникло з очей.

      Моє тіло стрясалося під розміреними хвилями статичних розрядів, скручуючись, неначе пожовклий від часу папір. Чиїсь руки термосили мене за плечі. Хтось кликав мене на ймення – Рубі, – але той хтось був занадто далеко, щоби я могла відповісти. Я зникала, зникала, зникала, занурюючись у безвість, аж поки земля проковтнула мене до решти одним глибоким вдихом. А потім запала пітьма.

      І тиша.

      1

      Першою померла Ґрейс Сомерфілд.

      Принаймні першою в моєму тодішньому четвертому класі. Я переконана, що на той час тисячі, а може, й сотні тисяч дітей уже давно пішли її шляхом. Люди надто мляво пов’язували всі ці нещастя докупи – чи принаймні вони змогли знайти ефективний спосіб тривалий час тримати це від нас у таємниці, навіть після того як діти почали вмирати.

      Коли згадані смерті таки випливли на чисту воду, в нашій початковій школі вчителям та персоналу суворо заборонили говорити з нами про те, що тоді називали «хворобою Евергарта», названою за йменням Майкла Евергарта – хлопчика, котрий першим помер від цієї хвороби. Згодом хтось десь вирішив переназвати її: гостра підліткова ідіопатична нейродеґенерація – скорочено ГПІН. Відтак ця хвороба стала хворобою не лише Майкла. Вона стала хворобою всіх нас.

      Усі дорослі, яких я знала, приховували правду під машкарою посмішок та обіймів. А я досі застрягла у своєму світку, витвореному із сонячного сяйва, поні та колекції перегонових машинок. Озираючись назад, не йму віри, що я могла бути настільки наївною, проґавивши безліч тривожних «дзвіночків». Навіть найпомітніші, як-от, приміром, той, коли мій тато, полісмен, почав затримуватися на роботі допізна, а коли нарешті повертався додому, то ледве знаходив у собі сили поглянути на мене. Водночас мама посадила мене на сувору вітамінну дієту і відмовлялася залишати мене на самоті навіть на кілька хвилин.

      З іншого боку, мої тато з мамою були одинаками в сім’ї. Я не мала кузена чи кузини, смерть яких заздалегідь насторожила б мене, а коли на додачу мама не дозволила татові встановити «отой душевисмоктувальний вир із прилизаних дебільних шоу», – зазвичай знаний як «телевізор», – то це означало, що ніякі страхітні новини не потривожать мій світ. Ця обставина, а також татів ЦРУ-контроль щодо доступу до Інтернету значною мірою гарантували, що я більше перейматимуся розсаджуванням на ліжку своїх плюшевих звіряток, аніж можливістю померти, не доживши до десяти років.

      Тож я абсолютно не була готова до того, що трапилося п’ятнадцятого вересня.

      Напередодні вночі йшов дощ, тому батьки відправили мене до школи в червоних гумових черевиках. У класі ми говорили про динозаврів та вчилися писати прописом, аж поки пані Порт зі звичним полегшенням на обличчі не відпустила нас на обід.

      Я чітко пам’ятаю кожну дрібницю того обіду, і не тому що сиділа за столом просто навпроти Ґрейс, а тому що вона була першою, і цього не повинно було статися. Вона не була древньою на подобу якоїсь старушенції. І в неї не було раку, як у маминої подруги Сари. Ні алергії, ні кашлю, ні травми голови – нічогісінько. Коли вона вмирала, її шкіра почала синіти, і ніхто з нас тоді не збагнув, що коїться, допоки вже не було запізно.

      Ґрейс саме розпочала запеклу дискусію про те, чи справді в її стаканчик із желе потрапила муха. Червона маса дрижала і навіть трохи вилізла назовні, коли дівчинка, розмахуючи пластиковим стаканчиком, трохи сильніше