Темні уми. Александра Бракен

настільки швидко, що заледве можна було розгледіти яскраво-червоні сліди навколо її зап’ястків.

      – Сем… Саманто….

      – Я хочу… – Вона важко зглитнула. На її віях забриніли сльозини. – Я хочу побути на самоті. Хоч би ненадовго.

      Мені не слід було чіплятися до неї, принаймні тоді, коли всю мене охопило відчуття безнадії, а трясло і лихоманило так, що ненависть до самої себе аж перехлюпувалася через край. Але тоді мені здалося, що якби я могла розповісти їй правду, все пояснити, то втратила би Сем назавжди. Вона знала, що найгірша – абсолютно найгірша річ у світі, яку я могла б захотіти, – це щоб вона постраждала через мене. Вона була тут моєю єдиною цінністю.

      Але коли моя рука торкнулася її плеча вдруге, земля утекла з-під моїх ніг. Я відчула, як кінчики мого волосся охоплює полум’я, випалюючи собі шлях до голови. Лихоманка, яка, як я гадала, відступила, раптом накрила світ сірою поволокою. Я бачила непроникне обличчя Сем, аж нараз воно зникло, а натомість з’явились розпечені до білого спогади, які належали не мені – біла шкільна дошка, списана складними рівняннями; золотавий ретривер, що риється в саду; розколисаний гойдалкою світ, який то здіймається, то опускається; збір овочів у садку; цегляна стіна їдальні перед очима і кулак, що летить просто в моє лице – швидкі удари зусібіч, немов спалахи камери.

      А коли я нарешті отямилась, ми досі дивилися одна на одну. На мить мені здалося, що в чорних осклілих очах Сем я бачу власне нажахане обличчя. Сем дивилася не на мене; здавалось, вона дивиться на пилинки, що неквапом і легітно плили у повітрі, праворуч від мене. Я вже бачила такі осклілі погляди. Так дивилася моя мама багато років тому.

      – Ти новенька? – спитала вона, злякана і здивована водночас. Її осклілий погляд пробіг від мого обличчя до кістлявих колін, а потім назад. Відтак вона глибоко вдихнула, як ото робить плавець, після тривалого перебування виринувши з темноводдя. – Ну а принаймні ім’я в тебе є?

      – Рубі, – прошепотіла я. То було останнє слово, яке я промовила майже за рік.

      4

      Я прокинулась від холодної води та ласкавого жіночого голосу.

      – Усе гаразд, – казала вона. – У тебе все буде гаразд. – Гадки не маю, кого вона хотіла обдурити своєю солоденькою брехнею, але точно не мене.

      Я дозволила їй ще раз накрити моє обличчя вологим рушником, насолоджуючись теплом, що йшло від неї, коли вона нахилилась нижче. Вона пахла розмарином і давно забутими речами. На мить, лише на однісіньку мить, вона поклала руку на мою, і цей дотик виявився чимось більшим, ніж я могла витерпіти.

      Я не вдома й ця жінка – не моя мама. Я почала хапати ротом повітря, відчайдушно намагаючись утримати в собі забуті почуття. Я не могла плакати, принаймні не в її присутності чи присутності інших дорослих. Не дам я їм такої втіхи.

      – Тобі досі боляче?

      Я розплющила очі лише тому, що жінка почергово відтягнула мені кожну повіку, посвітивши в зіниці ліхтариком. Я хотіла затулитися руками, проте руки були пристібнуті до ліжка застібками-липучками.