Темні уми. Александра Бракен

не стояла, тому що минула ніч була безсонною, а тепер від смороду вакси на солдатських черевиках у моїй голові ще дужче туманилося.

      А тоді вони покликали мене.

      Я опинилась у тьмяно освітленому кабінеті, наполовину меншому за мою тісну кімнатчину-спальню вдома, і я геть не пам’ятала, як увійшла туди.

      – Ім’я?

      Я дивилась на кушетку і дивний сірий пристрій, що, весь сяючи, нависав над нею.

      З-за ноутбука на столі з’явилося обличчя лікаря. Вигляд у чоловіка був хворобливий, відтак здавалось, що його окуляри в тонкій срібній оправі ось-ось злетять з носа від будь-якого різкого поруху. У нього був неприродно високий голос, через що виникало враження, що він не говорить, а пищить. Я притулилася спиною до найближчих дверей, намагаючись збільшити відстань поміж мною та незнайомцем з його пристроєм.

      Лікар прослідкував за моїм поглядом, спрямованим на кушетку.

      – Це сканер, у ньому нема нічого страшного.

      Мабуть, виглядала я не надто заспокоєно, бо він повів далі:

      – Тобі ніколи не доводилось ламати руки-ноги чи вдарятися головою? Знаєш, що таке комп’ютерна томографія?

      Почувши в його голосі натяк на доброзичливість, я, заперечливо хитнувши головою, мимоволі ступила вперед.

      – Зараз тобі доведеться прилягти на кушетку, щоби я перевірив цим пристроєм, чи все гаразд з твоєю голівкою. Але спочатку скажи, як тебе звати.

      Переконатись, чи все гаразд із головою. Та як він взнає?..

      – Твоє ім’я, – раптом різко наполіг він.

      – Рубі, – відповіла я, а відтак поспіхом додала прізвище.

      Замислившись на мить, він почав швидко друкувати на клавіатурі.

      Мій погляд знову привернув прилад: цікаво, це дуже боляче, коли зсередини досліджують твою голову? І чи зможе він якимось чином побачити, що я зробила?

      – От дідько, як вони розлінилися! – пробурмотів він радше до себе. – Чому не була зроблена попередня класифікація?

      Я зеленого поняття не мала, про що він плете.

      – Коли тебе забирали, то про щось розпитували? – запитав він, підводячись. Кімната зненацька зробилася вкрай тісною. Він опинився біля мене, зробивши лише два кроки, а через два биття мого серця я вже встигла піддатися паніці. – Твої батьки повідомили солдатам твої симптоми?

      – Симптоми? – вичавила я з себе. – У мене нема симптомів, у мене нема…

      Він захитав головою, поволі дратуючись.

      – Заспокойся. Ти тут у безпеці. Я не скривджу тебе. – Лікар продовжував говорити безбарвним тоном, у той час коли в його очах щось проглядалося. Речення звучали завчено.

      – Буває чимало різних симптомів, – взявся пояснювати він, нахиляючись і зазираючи мені просто у вічі. Все, що я бачила, – це його криві передні зуби і темні круги навколо очей. Від нього пахло кавою та м’ятою. – Багато різних видів… дітей. Я зроблю знімок твого мозку, і це допоможе нам зрозуміти, до якої групи дітей тебе відправити.

      Я похитала головою.

      – У мене нема симптомів!