Темні уми. Александра Бракен

і цю версію.

      ССПівець уповільнив крок, підлаштовуючись під моє шкандибання. Кілька разів він пробурмотів щось про чортову траву, через яку він ледь не спіткнувся на очах у солдатів, що чатували на Контроль-вежі.

      Коли Вежа опинилася в полі нашого зору, мені здалося, що оті кайдани страху, що їх я весь цей час волокла за собою, значно поважчали. Власне, сама будівля була доволі непримітною, а назвали її так через те, що вона стриміла, наче зламаний палець, посеред моря одноповерхових дерев’яних халуп, що розходились від неї колами. Електрична загорожа слугувала зовнішнім кордоном, що захищав світ від нас, фріків. Бокси Зелених утворювали два наступних кола. Інші два кола – Сині. В інших замешкували Червоні й Помаранчеві – замешкували до тих пір, поки їх не забрали. Ці кола знаходилися найближче до Вежі, бо, на думку охорони, так було зручніше за ними наглядати. Але після того як один Червоний підірвав власний бокс, їх переселили далі, щоб у випадку, якщо хтось із по-справжньому небезпечних спробує подолати загорожу, прикритися Зеленими, наче буфером.

      Скільки було спроб втечі?

      П’ять.

      Скільки було вдалих спроб?

      Нуль.

      Я не чула про жодного Синього чи Зеленого, який би спробував утікати. Щоправда, траплялося, що якісь нечисельні групки з-поміж Червоних, Помаранчевих чи Жовтих, дійшовши до останньої стадії відчаю, зважувалися на зухвалі вчинки чи стрімкі набіги. Але щойно їх ловили, ніхто вже не повертався.

      Проте таке траплялося лише попервах, коли ми частіше спілкувались із різними кольорами, ще до того, як нас розділили. Порожні бокси Червоних, Помаранчевих і Жовтих стали боксами Синіх, а новенькі з-поміж Зелених – найчисельніша група – заповнили колишні бокси Синіх. Табір так стрімко розростався, що наглядачі почали планувати наш розклад, сортуючи нас за кольором і статтю. Їдальню ми також відвідували за тим самим принципом, і навіть попри це знайти собі місце за столом було доволі важко. За декілька років я жодного разу не бачила поряд із собою хлопчика-однолітка.

      Я вдихнула глибоко тільки тоді, коли Вежа опинилась далеко позаду нас, і в мене не зосталося навіть тіні сумніву, куди ми прямуємо.

      – Дякую, – подумки промовила я бозна-кому. Полегшення опукою застрягло в моєму горлі.

      За кілька хвилин ми дістались до боксу 27. ССПівець підвів мене до дверей і мовчки показав на зливальницю з краном ліворуч від дверей. Я, кивнувши, почала змивати холодною водою кров з обличчя. ССПівець чекав мовчки, але нетерпляче. За кілька секунд він схопив мене за сорочку на спині і смикнув угору. Другою рукою він провів своєю карткою доступу по електронному замку.

      Ешлі, одна з найстарших дівчат у нашому боксі, розчинила двері навстіж. Схопивши мене за руку, вона кивнула ССПівцю. Мабуть, йому цього було достатньо. Не промовивши ні слова, він пішов собі.

      – Ісусе Христе! – прошипіла вона, затягуючи мене всередину. – Хіба вони не могли залишити тебе ще на ніч? Та яке там, їм доконче треба було