Темні уми. Александра Бракен

солдатські черевики. Наді мною стояв, нахилившись, ССПівець. Лікарка Беґбі щось йому сплітала, і то таким самим спокійним голосом, як тоді, коли я почула її вперше.

      – …така хвора, що я запропонувала відвезти її додому. Я мусила надіти на неї маску, щоби вона не заразила нікого.

      Відтак заговорив ССПівець.

      – Мені вже в печінках сидять оті заразні байстрюки.

      – Допоможеш мені довести її до джипа? – запитала лікарка Беґбі.

      – Якщо вона хвора…

      – Це займе хвилину, – обірвала його лікарка. – І обіцяю, що якщо завтра ти хоч би чхнеш, я особисто поставлю тебе на ноги.

      Цей голос я упізнала – такий ласкавий, немов дзеленчання дзвіночків. Солдат усміхнувся, але я відчула, що він мене таки піднімає. Я намагалась не спиратись на нього і, зціпивши зуби, йти самостійно, але понад мої сили було навіть втримати голову, що хилилася то туди, то сюди.

      – На переднє сидіння? – запитав він.

      Лікар Беґбі саме збиралась відповісти, коли в ССПівця зашипіла рація.

      – Контрольний пункт бачить вас у кадрі. Потрібна допомога?

      Перш ніж відповісти, він почекав, поки лікарка Беґбі відчинить передні пасажирські двері, щоби всадовити мене.

      – Усе нормально. Лікарка… – Взявши бейджик у руку, він стягнув його з моїх грудей. – Лікарка Роджерс підхопила отой вірус, що шириться навколо. Лікарка…

      – Беґбі, – швидко пролунала відповідь. Опустившись на водійське сидіння, вона рвучко зачинила за собою двері. Я дивилася, як вона вовтузиться, встромляючи ключі у запалення. Це вперше я помітила, що в неї тремтять руки.

      – Лікарка Беґбі відвезе її додому ночувати. Машина лікарки Роджерс стоятиме на ніч на нашій стоянці. Прошу передати денній охороні, коли заступлять на чергування.

      – Прийнято. Скажіть, щоби рушали просто до брами, я повідомлю патруль, щоби пропустили.

      Хоч і з натужним підвиванням і скреготом, але джип таки завівся. Крізь вітрове скло я бачила електричну загорожу та знайомий ліс, що стіною темнів за нею. Лікарка Беґбі перегнулась, щоб пристебнути мене.

      – От дідько, та вона в ауті, – солдат повернувся, нахилившись над віконцем з боку лікарки Беґбі.

      – Ще б пак, я їй дала доволі-таки сильне заспокійливе, – розсміялася лікарка Беґбі.

      Я відчула, як у грудях все стиснулось.

      – У такому разі до завтра…

      – Проходитимеш мимо, не забудь зайти привітатися, гаразд? – сказала лікарка Беґбі. – У мене перерва близько третьої.

      Вона не дала йому можливості відповісти. З-під коліс бризнув гравій, двірники ожили. Піднявши скло і махнувши йому на прощання рукою, лікарка Беґбі ввімкнула задній хід і виїхала з паркувального місця. На панелі висвітилися зелені цифри: 2:45 ранку.

      – Прикрий повністю обличчя, – пробубоніла вона, а тоді ввімкнула радіо. Пісні я не впізнала, але впізнала голос Девіда Ґілмора, а потім підйоми та спади від синтезаторів «Пінк Флойд».

      Вона прикрутила звук і, глибоко зітхнувши, виїхала з парковки.