Темні уми. Александра Бракен

найкращої подружки Сем зоставалося вакантним менше двох діб, поки туди не заповзла Ванесса, відтак не минало і дня, щоби вона мені про це не нагадала.

      – Що… – Сем перехилилась через край ліжка. Вона не виглядала ні чванливою, ні неприязною, як завжди. Вона була….стривожена? Зацікавлена? – Що з тобою трапилось?

      Я похитала головою, хоча мене аж розпирало від усього, що хотілося висловити.

      Ванесса різко розреготалась.

      – Класно, справді класно. І ти ще дивуєшся, чому вона більше не хоче з тобою дружити?

      – Я не.. – пробурмотіла Сем. – І фіг із ним!

      Інколи мені було цікаво, чи хоч якась часточка Сем пригадує не тільки мене, але й те, якою людиною вона була перед тим, як я її переробила. Дивовижно, як мені вдалося стерти в її особистості все найкраще – чи принаймні все, що я в ній любила. Один дотик – і Сем уже не стало.

      Декотрі дівчата цікавились, що за чорна кішка пробігла між нами. Більшість, гадаю, вирішила, що Сем вчинила жорстоко, сказавши, що начебто ми ніколи не були подругами і вже ніколи ними не будемо. Я на все те тільки знизувала плечима, хоча лише завдяки Сем ще можна було якось терпіти оте термондське існування. А без неї його просто не було.

      Узагалі не було.

      Я намацала пакетик із таблетками.

      Наш бокс був коричневим: коричневе на коричневому. Єдине, що колись іще біліло, – то простирадла, проте із часом вони набули гидотно жовтого відтінку. Ні тобі полиць із книгами, ні плакатів, ані фоток. Тільки ми.

      Я заповзла на своє ліжко внизу і занурилась обличчям у прану-перепрану постіль. Вдихнула знайомий запах відбілювача, поту і чогось напрочуд повсякденного – до розмов наверху я намагалася не прислухатися.

      Гадаю, якась частина мене відчайдушно намагалася з’ясувати, чи спроможна я залагодити те, що накоїла зі своєю подругою. Але зробленого не повернеш. Усе скінчилося, колишньої Сем більше нема, а є лише винуватиця цього – я. Найліпше, що я для неї можу зробити, – зникнути; навіть якщо лікарка Беґбі не жартує й вони справді хочуть позбавитись мене, вони не запримітять між нами зв’язку. Не допитуватимуть і не каратимуть Сем, гадаючи, що вона допомагала мені переховуватись, а якби ми досі товаришували, то вони саме так би і вчинили. Нас у Термонді налічувалося понад три тисячі, а я була останньою Помаранчевою, можливо, у цілім світі. Чи передостанньою, якщо хлопчик з ізолятора такий, як і я. Вони дізнаються правду – то лише питання часу.

      Я була небезпечна, і я знала, як вони чинять із небезпечними.

      Життя в таборі спливало буденно, як завжди: вечеря в їдальні, відтак вмивання, а насамкінець – сон. Світло за вікном потьмяніло, і щоразу густіші сутінки видавались репетицією близької ночі.

      – Гаразд, киці, – почувся голос Ешлі. – За десять хвилин вимкнуть світло. Чия черга?

      – Моя. Можна продовжувати з того місця, де ми зупинилися? – Рейчел лежала в протилежному кінці боксу, але її скрипливий голос і глухий би почув.

      Я навіть уявила, як Ешлі заводить очі під лоба.

      – Так, Рейчел.