Точка обману. Дэн Браун

Секстон заходив до студії, Габріель спіймала його за лікоть.

      – Я знаю, про що ви думаєте, – прошепотіла вона. – Але будьте обачні. І дивіться – не перегніть палку.

      – Я? Перегнути палку? – Секстон самовдоволено вишкірився.

      – Не забувайте, що ця жінка дуже добре робить те, чим займається.

      – І я теж, – двозначно зауважив сенатор з єхидною усмішечкою.

      21

      Схожий на печеру головний зал житлосфери НАСА в будь-якому місці планети був би надзвичайно дивним видовищем. І те, що він розміщувався серед арктичних льодів, ніяк не затьмарювало його фантастичності.

      Дивлячись угору, на футуристичний купол, зібраний зі зчеплених між собою трикутних щитів, Рейчел почувалася наче в колосальному ізоляторі. Стіни впиралися в підлогу з чистого льоду, де по периметру, немов вартові, завмерли численні галогенові лампи. Вони кидали вгору різке світло і перетворювали зал на якесь нереальне, примарне царство.

      Крижаною підлогою в різних напрямах зміїлися доріжки з пористої гуми. Вони нагадували кладку в лабіринті переносних комплексів наукового устаткування. Серед цієї електроніки старанно працювали тридцять-сорок співробітників НАСА. Одягнені в біле люди жваво перемовлялися, щось збуджено обговорюючи. Рейчел одразу зрозуміла настрій, що панував у залі. Цей настрій був спричинений творчим хвилюванням і радістю відкриття.

      Рейчел, вирушивши разом із Екстромом уздовж периметра залу, не могла не помітити здивованих і відверто несхвальних поглядів тих, хто її впізнав. У лункому просторі виразно почувся шепіт:

      – Це що, дочка сенатора Секстона?

      – Якого біса вона сюди припхалася?

      – Важко повірити, що Екстром узагалі з нею розмовляє!

      Рейчел не здивувалася б, побачивши тут пронизані й пошматовані невеличкі опудала свого батька, на яких йому ворожили на смерть. Проте тут відчувалася не лише ворожість, а й настрій переможців, що упивалися своєю перевагою, неначе в НАСА твердо знали, хто цього разу сміятиметься останнім.

      Керівник підвів гостю до низки столів, з яких лише один був зайнятий: за ним сидів чоловік, занурившись у роботу на комп’ютері. Він був одягнений у чорну водолазку, вельветові брюки в широкий рубчик і важкі черевики на товстій підошві. На відміну від решти присутніх він не вдягався у стилі НАСА. Чоловік сидів до них спиною.

      Екстром попросив Рейчел трохи почекати, а сам підійшов до співробітника і почав щось пояснювати.

      Послухавши з хвилину, чоловік у водолазці кивнув і почав вимикати комп’ютер. Директор НАСА повернувся до гості.

      – Далі вас поведе пан Толланд, – пояснив він, – його теж найняв президент, тому ви порозумієтеся. А я приєднаюся до вас пізніше.

      – Спасибі.

      – Сподіваюся, ви чули про Майкла Толланда?

      Рейчел знизала плечима, не припиняючи з цікавістю розглядати все навколо.

      – Щось не пригадую.

      Чоловік