Йдучи дорогами життя…. Олександр Афонін

ж на балконі в нездійсненних мріях.

      І місяць посміхається у двір…

      * * *

      День такий, як обіцяли:

      То хмари, то сонце,

      То дощем нас поливає,

      То промінь в віконце.

      То ридає низьке небо,

      То сонечко в сині…

      Може, так воно і треба?

      Свято ж таке нині…

      Зі сльозами на очах.

      * * *

      Ось і все. Віддзвеніли копита

      По бруківці минулого дня.

      Бо травневий, ще з вечора, вітер

      Осідлала ця ніч, мов коня.

      От і скаче вона між світами,

      Між минулим й прийдешнім ще днем,

      Що бруківкою теж скоро стане,

      Коли так, як і цей день мине.

      Майбуття ми ще в змозі змінити,

      Нам підвладні прийдешні ще дні,

      А минулі – бруківка в копита,

      І змінить їх не можна вже, ні.

      * * *

      Вітер заплітає вербам коси

      Так, як заплітав колись твої.

      Не твої сьогодні, мамо, роси

      Й не тобі співають солов’ї.

      Не для тебе сонце в небі сяє

      І вночі підморгують зірки.

      Як же тебе, мам, не вистачає

      Й дотику легенького руки!

      Я хотів сказати так багато,

      Але в цій буденності не встиг.

      Мамо, мамо, мила моя мати,

      Ти не ступиш вже на мій поріг.

      І не усміхнешся ти лукаво,

      Бо в далекі вже пішла світи…

      Ми співаєм мамам в свято славу,

      Але не навчились берегти.

      * * *

      Незабутнє… Те, що позабути

      Ти не зміг у вихорах буття.

      Це події, але більше люди,

      Ті, що стрів ти упродовж життя.

      Ні, не посадовці й депутати,

      Й не міністрів нескінченна «рать».

      Їх, безликих, треба забувати,

      Бо таких не варто пам’ятать.

      Незабутні – ці не лізуть в очі,

      Їх відсутність слави не пече,

      Вони мовчки в злії дні і ночі

      Дружнє підставлятимуть плече.

      І в найтяжчу, у лиху годину,

      Не важливо, звуть їх чи не звуть,

      Хліба скибку, і для них єдину,

      Непомітно в дім твій принесуть.

      Незабутніх треба пам’ятати,

      Бо вони є тим, що в світі сутнє!

      Ти їх поіменно будеш знати,

      Якщо стати зможеш незабутнім.

      * * *

      Серед буденності породи —

      Я думаю, що це вам вдасться —

      Знайдіть крупинку насолоди

      Й маленький самородок щастя.

      Хоч маса їхня незначуща,

      Та я прошу, великий Боже,

      Хай у страшному світі сущім

      Вони нам вижить допоможуть.

      * * *

      Мережить сонце променями вії,

      Зелений лист і ллється між віття.

      Це день новий нову дає надію,

      І новим змістом повниться життя.

      Я знову вірю в щире, справжнє, чесне

      В житті і праці, в мирі і в борні…

      Нехай і справді все воно воскресне!

      Цього найбільше хочеться мені!

      * * *

      Хай