Йдучи дорогами життя…. Олександр Афонін

з ним і нас.

      І віджени не літню прохолоду,

      Бо «кушкатись» у одяг сил нема,

      Та подаруй нам лагідну погоду,

      Адже це літо все ж, а не зима.

      * * *

      Від небуття і аж… до небуття.

      Це час для нас відведений Ярилом.

      Його ми називаємо життям,

      І лише день цього життя мірило.

      А ми скептично ставимось до дня

      Та іноді його й не помічаєм,

      І біжимо весь вік свій навмання,

      І день за днем роки життя втрачаєм.

      Цінуймо дні, «цеглиночки» буття,

      Бо кожен з них – маленьке справжнє диво.

      Бери від дня все, що дає життя,

      І проживи змістовно і… красиво.

      * * *

      У небі післягрозовому

      Блукає місяць одинокий.

      Йому там сумно, молодому.

      І він у задумі глибокій:

      Куди поділися кохані

      Його подружки-зіроченьки?

      А може, вийшов він зарані?

      Чи може, дощик чималенький

      Із блискавицями і громом

      Перелякав їх дуже нині?

      Тому й втекли вони додому

      Й сховались в небі темно-синім.

      Тож і не треба їх шукати

      Тобі, ще дуже молодому…

      Зірки у хмарах будуть спати.

      І ти, мабуть, йди спать додому.

      * * *

      Прорвалось «черево» небесне,

      І цілу ніч тече вода…

      Однак, якщо сказати чесно,

      Така ось злива – не біда.

      Земля вологу набирає,

      Мабуть, на всі прийдешні дні,

      Бо знає, що її чекає…

      Чогось здається так мені.

      Прогноз нам спеку обіцяє,

      А не дощі і холоди.

      Тож без води, це кожен знає,

      І ні туди і ні сюди…

      Тому дощу радіти треба,

      Що прилетів до нас здаля,

      Бо він – дарунок щедрий неба,

      Щоб плодоносила земля.

      * * *

      Красиве небо… Що не день – все різне!

      То ніжне, мов троянди пелюстки.

      А то суворе, з блискавками, грізне,

      І кожен раз на відстані руки.

      До нього доторкнутись лише треба,

      Щоб у душі з’явилось відчуття,

      Що ти і сам частинка цього неба

      Мінливого, як нинішнє буття.

      * * *

      Здається, літо знову повертається,

      Дощами небо вимивши так чисто.

      І сонце вранці щиро посміхається,

      В обійми беручи ще сонне місто.

      Дніпро з глибоким небом сперечається,

      Хто з них синіше, хто з них красивіше.

      І день для вас вже звично починається

      Моїм простим і теплим літнім віршем.

      * * *

      Вже скільки нами пройдено доріг,

      Вже скільки справ ми у житті зробили…

      Сьогодні сорок п’ять минає літ,

      Як ми шкільний поріг переступили.

      Хто облисів, а в кого – сивина,

      А хто й пішов небесними шляхами…

      Та всі вони, як і ота весна,