Йдучи дорогами життя…. Олександр Афонін

маю!

      Саме тому, хоча й на схилі літ,

      Я сам для себе напрям визначаю

      Й щоранку відправляюся в політ.

      * * *

      «Татусю, почитай-но мені казку!»

      І я дитячу книжку відкрива,

      Адже у ній добро, любов і ласка,

      Закладені в друковані слова.

      Сторінку за сторінкою гортаю,

      І мова весняним струмком дзвенить…

      Притихлій доньці вголос я читаю,

      Як треба в мирі в цьому світі жить.

      Як треба честь і дружбу цінувати,

      Як обирать мету й до неї йти…

      У книжках є усього так багато,

      Щоб дітям відкривать нові світи.

      Захопленням дитячі зорять очі.

      І я таку помітив дивну річ:

      Коли татусь читає, то охоче

      Дитина буде слухать день і ніч.

      Роки минули, виросли вже діти,

      Моє ж волосся вкрила сивина.

      Так, вік устиг багато що змінити.

      Незмінна, мабуть, тільки лиш весна.

      Вона дарує споконвічну ласку,

      А ще знайомі чую я слова:

      «Дідусю, почитай-но мені казку!»

      І я, щасливий, книжку відкрива…

* * *

      А чи повернуться колись

      Уже забуті майже нами

      Щемливо-тихі вечори

      Під весняними небесами?

      Без болю, люті і війни,

      Без долі нашої лихої…

      Так просто хочеться весни

      У молитовному спокої.

      * * *

      У світі цім довгенько вже живу я,

      Та нині головна з моїх утіх,

      Коли, хоча б по скайпу, я почую

      Онучки безтурботний щирий сміх.

      І смуток днів кудись умить тікає,

      А разом з ним всі болі і жалі…

      Це справді щастя, що онучку маю —

      Найбільше щастя на усій землі.

      * * *

      Пальчики к пальчику – это рука,

      Несколько тучек – уже облака,

      Сердце к сердечку – значит, любовь…

      Всем это ясно даже без слов.

      А если губы прижаты к губам,

      Бродит рука по твоим волосам,

      Кровь, словно колокол, бьется в виски,

      И мы слились, а не просто близки?..

      Значит, с тобой мы от счастья пьяны

      Встречею нашей с той давней весны.

      Дням и неделям теряем мы счет,

      И мимо нас просто время течет.

      Соединяя и души, и кровь,

      Нас пеленает любовью… ЛЮБОВЬ!

      * * *

      І знов Всевишній день дарує нам

      Й найвищу милість жити і творити.

      Тому, на зло всім нашим ворогам,

      Вчимося одне одного любити.

      Лише любов веде у майбуття

      Красиве, життєдайне і без крові.

      А розбрат убиває зміст життя.

      Будуймо ж Україну у любові!

      * * *

      Я скучив за усміхненим обличчям,

      А тут, в Берліні, цих облич багато,

      Хоч день буденний, прохідний і звичний,

      А не якесь для всіх веселе свято.

      Отак іду у натовпі поволі,

      І до облич не треба придивлятись.

      Усмішки всюди! Й якось мимоволі

      І