Йдучи дорогами життя…. Олександр Афонін

* *

      Людей в житті я розрізняю й зовні,

      Й критерії для мене ці прості:

      Усміхнені – в них склянки напівповні,

      Похмурі й злі – у них напівпусті.

      Для перших – і за хмарами є сонце,

      Для других – й в день ясний його нема.

      Для мене люди – наче на долонці,

      Хоч кажуть, що чужа душа – пітьма.

      * * *

      Гортаю календар, дивлюсь на дати

      Й дивуюся різниці кольорів.

      Червоний колір – вихідний чи свято,

      А чорний колір – для буденних днів.

      Не можу зрозуміти, чесне слово,

      Чи так здається тільки лиш мені,

      Що хтось давно і, мабуть, помилково

      Зафарбував у чорне наші дні.

      Бо дні життя насправді ясні, світлі,

      Мов квіти, що у літній час цвітуть.

      Допоки живемо у цьому світі,

      Не можна в дні вкладати чорну суть.

      Все треба терміново поміняти

      І не чекать зимової пори,

      А завтра ж чорні дні пофарбувати

      У веселково-гарні кольори.

      Ось п’ятниця нехай зелена буде.

      Суботі ж інший колір ми дамо…

      І кожен день хай радує нас, люди,

      Бо лише раз ми в світі живемо.

      * * *

      Облака отражаются в лужах.

      Их сейчас, после ливня, с избытком.

      Что ж, пора бы садиться за ужин,

      Только солнце ленивой улиткой

      Все никак не сползет с небосклона,

      Раскалив горизонт до металла.

      Мир, доселе умытый, зеленый,

      Оно краской забрызгало алой.

      В поднебесье прозрачно-хрустальном

      Стая ласточек вьет пируэты…

      Да, какой-то совсем идеальный

      Этот вечер. Однако же, лето.

      День июньский, огромный длинною,

      Как-то всё же дополз до заката…

      Время вечера, время покоя

      Пахнет ливнем потрепанной мятой.

      * * *

      За днями день чіпляються вагони,

      І потяг літа стрімко так летить.

      Червневі промайнули перегони

      Й липневі скоро з’являться – за мить.

      На вищерблених рейках нас хитає,

      Кидає потяг в русі навсібіч

      Так, що ніхто уже й не помічає,

      За вікнами що там: чи день, чи ніч…

      Та і навіщо щось там помічати,

      Коли суцільна в головах пітьма.

      Лише оце, мабуть, ми можем знати:

      За літом – осінь, далі вже зима…

      Одна природа курс стабільний має.

      Її логічні зміни, по порі…

      Мільйон років скептично поглядає

      На люд нікчемний місяць угорі.

      * * *

      Как всегда, в июле ночью звезды

      Светят как большие фонари.

      В эти ночи не бывает «поздно» —

      Можно говорить и до зари.

      Не важна и тема разговора,

      Лишь бы он тянулся не спеша,

      Лишь звучал бы дольше милый голос

      И души касалася душа.

      * * *

      Я побажать вам хочу, друзі, нині

      Небесної безмежжя синяви.

      І ясне сонце в цій небесній сині,

      І