Йдучи дорогами життя…. Олександр Афонін

серце, як і в юності, не спить.

      * * *

      Ой, як люблю, люблю її одну!

      І в світлий дощ, й в зігрітий сонцем ранок.

      Яке ж то щастя, вийшовши на ґанок,

      Зустріть найкращу дівчину – Весну!

      І обійняти за тендітний стан

      Й разом злетіти в неба сині далі,

      Туди, де лише радість без печалі,

      Та ще кохання неземний дурман.

      * * *

      Встречай улыбкою рассвет!

      Начало дня – это прекрасно!

      Коль Бог нам дарит этот свет,

      То, вероятно, не напрасно.

      Понять, увидеть, ощутить,

      Прочувствовать его нам надо,

      Чтобы понять, что право жить —

      То величайшая награда!

      Увидеть неба синеву,

      Услышать птиц весенней ранью,

      Упасть в зеленую траву…

      Не это ли за счастья гранью?

      Да, есть проблемы бытия,

      И путь судьбы порою зыбкий,

      Но будет светлой жизнь твоя,

      Коль начинаешь день с улыбки.

      * * *

      Твої очі такі зелені,

      Бо вони із трави в росі.

      Поцілунок – мов сік із клена…

      Я вклоняюсь твоїй красі!

      Твоя пристрасть така нестримна,

      Й зовсім юні з тобою ми.

      Весно-весно, моя царівно,

      Поцілуй мене й обніми.

      * * *

      Моїй малій Батьківщині та моїм землякам-вільчанцям присвячується

      У мене, як у кожної людини, —

      Не суть важливо, скільки тобі літ, —

      З народження мала є Батьківщина —

      Те місце, де з’явився ти на світ.

      Те місце, де зробив найперші кроки

      Й промовив найважливіші слова.

      Про неї пам’ять в нас живе, допоки

      Людина є, людина ще жива…

      Я часто сню своїм поліським краєм,

      Ці сни й донині не перевелись…

      В дитинстві Вільчу називав я раєм,

      Те селище, де народивсь колись.

      Хоч про життя то це неправда буде,

      Насправді воно райським не було.

      А рай у тім, що є довкола ЛЮДИ

      Та ще природи дивовижне тло.

      Я пам’ятаю всіх їх поіменно:

      Сусідів й друзів, що тоді жили,

      Й підтвердити готовий достеменно:

      Вони людьми ж бо справжніми були!

      Разом ділили радості, і біди,

      І зло сприймали як найбільший гріх.

      То ж не біда (нема де правди діти),

      Якщо вона розділена на всіх.

      Ми, хоч малі, а розуміли ніби,

      Що означа «буть справжніми людьми».

      Це коли ти свою шкоринку хліба

      Розділиш разом з іншими дітьми.

      Окрім людей, ще безкінечно милі,

      Такої дивовижної краси,

      На сотні кілометрів чи ж бо милей

      Старі, як світ, ліси, ліси, ліси…

      Вершини сосен та дуби крислаті,

      А поміж них – берізок світлий гай.

      Ліс на гриби і ягоди багатий,

      І для людей це дійсно справжній рай.

      Він нагодує, він і обігріє,

      Коли зими прийде сумна пора,

      Шум лісовий думки важкі розвіє,

      Наповнить