Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

і вівчарів, а маржини й овець так багато, що й не знав їм рахунку.

      Проминали так роки, а з ними і старівся Шведюк. Не зчувся він, як смерть загостила до нього й сказала:

      «Чєс уже Шведюку залишити полонину і всі статки та достатки тай іти з цего світа на другий».

      Бачив Шведюк ту смерть зблизька, чув її слова та її холодний подих. Покликав до себе своїх двох бовгарів і наказав їм поховати його тут же таки на його полониш та й вийти на Говерлю з трембітами і затрембітати на всі чотири сторони світу – дати знати всій Верховині, що не стало вже годного й славного ґазди жєбівського, Федя Шведюка. Закрив навіки свої очі Шведюк, а в них забрав із собою погляд своєї зеленої полонини й горду-пишну Говерлю над нею.

      Щоб вволити волю свого ґазди-покійника, пішли бовгарі-трембітарі з трембітами на шпиль Говерлі. Ніч була вже, як вони станули на її верху. Вгорі над нею світив місяць, хоч і не був ще вповні. Бовгарі оперлися сильно ногами об ґрунт Говерлі, піднесли вгору трембіти і сумні звуки пронеслися по Бескиді – сповістили, що вже розпрощався зі світом і полониною ватаг Шведюк, вже не буде більше літувати та ватагувати. Місяць, почувши сумну вістку трембіти, пристанув над Говерлею та й засмутився. Потім злегенька спустився нижче щоби ще ліпше почути тужливу гру трембіт та так низько спустився, що бовгарі могли досягнути його своїми руками. Вони перестали грати і, не надумуючись, вчепились один за один ріжок, а другий за другий ріжок місяця, а він, стрепенувшись злегенька, почав підноситись з ними вгору, в небесні простори. Ніс їх, поки ніс, а там далі передав одній зірці, а ця другій, а друга – третій і так далі доти, доки над ранком опинилися трембітарі перед троном Господа Бога. Зложили Творцеві світу і Верховини низький поклін, впали на коліна і задули в свої трембіти, а один з них промовив:

      «Господи Боже, наша гра, це вислів нашої вдяки Тобі за ту нашу гарну Верховину, що Ти її нам подарував».

      По цих словах, заграли ще раз обидва на трембітах та так сильно, що по цілім небі пролунали звуки трембіт з відгомоном. Зараз позбігалися всі ангели Божі з небес і з великим зацікавленням слухали гри верховинських трембіт. Слухали й чудувалися, бо такої гри ще зроду не чули. Один верховинець відложив свою трембіту, вийняв з-за череса сопілку й заграв такої веселої, що й мертвий встав би з гробу. Не витримали ангели та й пішли в танець і затанцювали гуцулки-трісунки так, що аж святі заплескали в долоні. Верховинець заграв вдруге, але цим разом аркана, а за ним ще й круглєка. Він грає, а другий приспівує. Св. Юрій, опікун Верховини, пішов у присіди. Велика то була радість і втіха на небесах.

      Обидва наші верховинці перебули там деякий час, а потім попросили Господа Бога, щоб дозволив їм повернутися знову в свою улюблену, зелену Верховину. За дозволом Господа взяла їх знова одна зірка, передала другій, а ця третій, а ця знову місяцеві, що заніс їх назад на Говерлю. Стали обидва на шпилі і дякуючи місяцеві та зіркам за їх услугу, заграли на трембітах. Про свій же побут в небесах не оповідали нікому. Однак один з них, приятель знахоря