Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

св. Юрій зіскочив з коня, я впав перед ним на коліна й зложив руки наче до молитви, а святий взяв мене за плече й підвів на ноги. Я хотів взяти коня за повід і притримати його, але він дав знак рукою, щоби залишити коня. Наколи він закінчив гру в ріг, звернувся до мене і спитав:

      «Знаєш леґіню, хто я?»

      «Знаю. Ти є св. Юрій» – відповів я.

      «Правду сказав єси. Так, я св. Юрій, опікун вашої Верховини. Хотів ти побачити мене? Хотів?»

      «О, ще й як хотів! Дуже, дуже хотів побачити тебе!»

      «Ну й побачив. Так воно буває: треба дуже сильно хотіти, а тоді те хотіння перейде в дійсність. Так то і з тобою леґіню, – бажав і побачив того, кому Господь, який сотворив Верховину, віддав її в опіку. Побачив того, хто понад усе любить Бога й оцю Верховину з її верховинцями. Любить і бажає, щоб всі верховинці любили Творця гір і свою Верховину та щоби вони обороняли її від лютих ворогів так, як я її обороняв від лютого й ненажерливого змія-смока.

      Знай це і перекажи іншим, що лише щира й гаряча любов до Бога та любов до рідної, Богом даної вам землі дасть силу й відвагу та готовість станути в її обороні. Лише любов до свого і своїх буде породжувати велику ненависть до ворога і до всего, що вороже. Все те, що ти почув від мене, затям собі й ніколи цього не забудь. А з цим і бувай здоров леґіне!»

      Сказав це, скочив на коня, піднявся вгору і зник в хмарі, що нависла над шпилем Говерлі та немов чекала на нього. Був ось тут, здається, і раптом не стало його! Вже нема коло мене небесного лицаря – св. Юрія, Я ж сам і посьогодні не мозку сказати і не знаю, був я справді на Говерлі, бачив св. Юрія і говорив з ним, чи ні? Однак воно було так, як я оце оповідаю, а може була це лише казка занесена і нашептана вітром з Говерлі. Не знаю дотепер і не можу певно сказати. Може це й був привид. Бо Чорногора враз із Говерлею, це частина великого, бескидського світу, що все оповитий таємничістю і завороженістю. Все тут заворожене – Верховина і самі верховинці. Заворожений був і я, Лукин – син Карпат».

      Як би там воно не було того весняного ранку на верху Гомерлі, але Лукин не забуде цього до самої смерти…

      Потім зайшов він до стаї на найближчій полонині та чемно привітався з ватагом, бовгарями і вівчарями. У стаї було сьогодні багато запопадливої роботи, бо ґазда-ватаг щойно викочувався зі всякими запасами на полонину, але ватра вже горіла перед стаею. Щойно вечером міг Лукин розговоритись з ватагом та його слугами, а про свою зустріч зі св. Юрієм не згадував. Хотів ватаг, щоби Лукин залишився в нього хоч на кілька днів, але він сказав, що весна, яку приніс у гори св. Юрій, тягне його на верхи та на дальші полонини і він мусить іти. Було б гріхом сидіти на однім місці, коли соняшна, чічками закосичена весна загостила в гори Бескиду. Попрощав ватага й пішов зеленими верхами та полонинами, пішов темними лісами, понад бистрими потоками.

      Ходив, блукав, аж нарешті опинився на полонині Шкорушнім. Раптом – що за привид? Та невже ж це знов св. Юрій на своєму коні? Повагом ступає кінь, своїми копитами ледве торкається землі. Видно не спішиться його їздцеві, а йому