Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

з села сіль для маржини і муку на кулешу, а з полонини забирала бербениці з бриндзею і гуслянкою.

      Якось раз зійшовся був цей дідо з Чепілевою Васютою. Вона дуже сподобалась йому. Пізніше припали собі обоє до серця, а згодом і покохались. Попали обоє в казку кохання. Покохались і полюбились, як пара голубів, одне без одного не могли жити. Дідо, тоді леґінь Михайлик, рахував дні, коли Васюта прийде на полонину. Це ж бо сприятлива нагода обоїм, поговорити й налюбуватися собою. Вони не говорили, а щебетали до себе, як ластівки. Але кінчилося літо, наближалася осінь, треба було залишати полонину й сходити з маржиною в село. Смутком і жалем оповилося серце Михайлика. Щастя, що Ростоки й Рожен не були далеко від себе. Міг зчаста стрічатись з Васюткою у неділі коло церкви в Ріжні. Однак їх зустрічі були невистарчальні, закороткі. Батьки Михайлика і Васюти скоро пізнали «що си дієт з їх дітьми». Сходилися Михайлик з Васютою, сходилась і їх «стариня»-батьки, теж коло церкви.

      Одної неділі зайшли свати Михайлика до Чепіля. Договорились. Батьки Васюти погодилися віддати доню заміж за Михайлика в Ростік. Зраділи молодята. Зраділи, але й трохи засмутилися. Чепіль сказав, що вінчання Васюти з Михайликом може відбутися щойно на другу осінь. Тоді Васюті скінчиться вісімнадцять літ життя. Тепер вона ще замолода виходити заміж. Чепілиха додала:

      «Вона ж в мене ще дитина, а не дівка».

      Що ж робити, молодята мусять коритися волі батьків – як сказали так і мусить бути. Але ж, Господи, як воно видається далеко до другої осени! Потішилися тим, що літом вони знову зможуть сходитися на полонинах. Діждалися Божого літечка. Зараз після двох тижнів по «полонинському виході» вийшла Васюта на полонину. Михайлик дожидав її там нетерпляче, рахував дні і ночі.

      У неділеньку святу пішов Михайлик із Васютою блукати зеленими полонинами. Сонечко гріло та золотило полонини, а вітрець повівав із Чорногори, ніс шепотом солодку казку кохання.

      Вони обоє по шовкових травах полонинських ступали, пахощі полонин втягали: Васютка чічки збирала, вінок на голову плела, а кращі квіточки Михайликові за кресаню клала. В казці кохання купалися, пташками до себе щебетали, до себе пригортались, їх молоді серця чічками зацвітали. Як малі діти над потік ішли, холодною водою на себе хлюпали, на згарах зіллячко збирали. І дальше, все дальше йшли. На плай зійшли. Не знали, як і коли зійшли з плаю, та зайшли в ліс. Аж по якомусь часі опам'яталися, що заблудили, на манівці зійшли, напевно їх блуд учепився. Ідуть, раз направо, раз наліво, не вийдуть з ліса. Опинились на верху скали. А там пишна голуба чічка, як би кусник блакитного неба. Схилилась Васюта зірвати ту пречудову чічку. Схилилась і зникла разом з чічкою, – впала із стрімкої скали, не видавши навіть з себе голосу. А Михайлик і собі зі скали стрімголов за нею.

      Дивно, впав із скали і став на ноги. Васюта під скалою. Голова розбита, все обличчя в крові. Прожогом кинувся Михайлик до неї, підняв із землі, взяв на руки, приговорює до неї, а вона мовчить, не відзивається. Приложив вухо до її серця,