Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

нападу паниська, тож і привітали його разом з гайдуками так, що залишив кількох убитих гайдуків, та ледви сам живий утік. Ґазда просив і намовляв Лукина, щоби залишився в нього на новому ґаздівстві в горах. Але Лукин не зробив цього тому, що хотів блукати дальше горами, а також і тому, що боявся молодички, яка дуже нагадувала його Лісну. Готов влюбитися у молодичку, а йому, як християнинові, цього не вільно.

* * *

      Тож попращав молодих газдів і пішов у «світ», у свої гори.

      Ніхто не пізнав би тепер колишнього Лукина. Лукин – леґінь! Хоч дивися на нього, а хоч малюй! Красунь! Рослий, стрункий, високий, як молодий бук над потоком, а сильний, як кількарічний ведмідь, та гарний і пишний, як Піп-Іван на весну. Нема вже на ньому одягу зі шкур, а має одяг барвистий, верховинський, на голові закосичена кресаня, а з-під неї кучері визирають. Так, Лукин нині Чорногірський орел. Багатий усім тим, що бачить і чує. Все те, куди ступить, вважає своєю власністю: гори, ліси, полонини зелені і блакитне небо зі золотим сонцем над ними.

      Іде Лукин, землі під ногами не чує. Ліс нашіптує йому казку карпатських гір і в тій казці Лукин думкою і чином поринає. Чи не казав йому дід, що сам Господь пробуває у казці вічності, якій не було початку й не буде кінця? Заслуханий у казку не знав сам, де й куди він йде. Та ж пощо йому знати куди йде? Він же не йде, а на крилах гірської казки летить. Казка гір окрилена. Орлом понад гори кружляє, зозулею з ліса в ліс летить, потоками пливе, чічками цвіте.

      Перебув, переблукав Лукин літню і осінню казку Бескиду. Прийшла біла, зимова казка й усю природу приспала, заколисала, білою скатертю вкрила, інеєм присипала, морозом закула. Пригадав собі Лукин, що йому нікуди дітися – ні хати, ні колиби немає в нього. Одна тільки ватра, що й зимою гріє… А тут і буря зимова загула. Щастя, що Лукин найшов над потоком невеличку печеру, в якій пересидить люту бурю. Вітри втомилися, буря знемоглася, небо прояснилося і Лукин вийшов із печери. Всюди кучугури снігу. Пробивається крізь них. Ніде людського сліду, ні голосу. А йому йти треба – все дальше й дальше. Ось і вечоріє вже. Де ж йому нічку переспати?

      Ось щось йому привиділося! О, це не палата Царя Лісів! А може це дійсно тільки привид? Підходить до того привиду. Та ні! Це ж таки справді палата Царя. Як він зайшов сюди, запитує сам себе. А може якась сила завела його під цю палату? Заходить у середину палати. Здивувались Лісовики, побачивши його. Зразу не пізнали його. Це ж не той Лукин, що знали його колись. Але Лісовики то розумні сотворіння, розпізнали в леґіні давнього Лукинка, дитину-сина гір і лісів – не прогнали з палати, а усміхом привітали його.

      А сам же Цар? Грізними очима поглянув на Лукина. Його чоло було зморщене і смутком-жалем покрите. Не дивно. Вчорашня буря, що шаліла, стогнала й гула над горами, стоголосами вила й вікові дерева з землі виривала, накоїла багато лиха, надщербила дуже його лісове царство. А йому жаль кожної деревини, він усім серцем любить свої ліси. Так, але супроти гірської, зимової лютої бурі він безсилий, так як людина є безсила супроти смерти. Як же