Крижана принцеса. Камілла Лекберґ

розгублено помахав рукою, наказуючи Анніці піти. Затиснув слухавку між підборіддям і плечем і завзято почав набирати записаний номер.

      Анніка швидко вийшла з кімнати й гучно зачинила за собою двері. Вона сіла за робочий стіл і вже вкотре проклинала рішення, за яким Мельберґа перевели до цієї маленької поліцейської дільниці в Танумсгеде. За чутками, які ходили дільницею, він не міг залишатися в Ґетеборзі тому, що сильно побив заарештованого іммігранта, який був під його відповідальністю. Це точно вже не перша його помилка, але найбільша. Його керівництво вже було сите донесхочу. Відділ внутрішніх розслідувань так і не зміг нічого довести, але працівники побоювалися, що він може ще щось вчинити, – і його негайно перевели на посаду комісара в Танумсгеде. Комуни, де майже кожен із дванадцяти тисяч жителів завдяки своїй законослухняності виявився постійним нагадуванням про його приниження. Його колишнє керівництво сподівалося, що там він не зможе завдати більшої шкоди. Очікування виправдалися. Та, з іншого боку, він не зробив і нічого корисного.

      Анніка раніше не мала жодних проблем на роботі, але тепер, під керівництвом Мельберґа, усе змінилося. Цей чоловік не тільки постійно поводився нахабно, а й уважав себе Божим даром для жінок, і Анніка була тією людиною, яка найпершою відчула всі його вибрики на собі. Сумнівні натяки, щипки за сідниці та двозначні коментарі були лише часткою того, що їй доводилося витримувати на робочому місці. Однак найогиднішою рисою, на її думку, була його жахлива зачіска, яку той робив, аби приховати свою лисину. Він відростив волосся до такої довжини, якої його працівники зроду не бачили, і зробив таку укладку, що найбільше була схожа на покинуте вороняче гніздо.

      Вона затремтіла від думки, який вигляд має його волосся без зачіски, але, на щастя, їй ніколи не траплялося бачити це на власні очі.

      Їй було цікаво, чого саме хотіли працівники відділу судової медицини. Ну, згодом вона дізнається про це. Дільниця невелика, і вся інформація поширювалася вже за годину.

      Бертіль Мельберґ почув гудки, спостерігаючи, як Анніка виходить із кімнати.

      Неймовірно гарна баба. Міцна, струнка й однаково округла в потрібних місцях. Світле довге волосся, високий бюст і гарні сідниці. Шкода тільки, що завжди вдягнена в довгу спідницю та просторі блузи. Можливо, йому варто сказати їй, що трохи обтисліший одяг – це те, що треба. Як шеф він має право на власну думку щодо одягу персоналу. Тридцять сім років… Він довідався про її вік, подивившись особову справу. Вона молодша від нього на понад двадцять років, і це було якраз у його смаку. Про старих відьом нехай дбає хтось інший. Його цікавили молоденькі. Зрілий, досвідчений, міцної статури – жоден диявол і гадки не матиме, що з роками його волосся трохи потоншало. Він обережно доторкнувся рукою до голови. О, так, волосся було там, де треба.

      – Торд Педерсен.

      – Так, привіт. Це комісар Бертіль Мельберґ із поліцейської дільниці в Танумсгеде. Ти шукав мене.

      – Так, усе правильно. Я в справі вбивства, яку ми отримали від вас. Жінка