Крижана принцеса. Камілла Лекберґ

забарвлення, як у курців, тому Еріка підозрювала, що таке куріння однієї за одною цигарок не було для жінки звичним.

      – Ти, напевно, знаєш, що Алекс бувала у Ф’єлльбацці набагато частіше десь за останні півроку?

      – Так, плітки розлітаються швидко в маленькому містечку. Як кажуть місцеві, вона була у Ф’єлльбацці майже щовихідних. Сама.

      – «Сама» – це дещо змінена правда.

      Франсін знову трохи повагалася, і Еріка вгамувала своє бажання потягнутися через стіл і витягти зі співрозмовниці те, з чим вона не погоджувалася. Її поїдала цікавість.

      – Вона з деким там зустрічалася. З чоловіком. Так, це вже не вперше, коли в Алекс був роман, але в мене чомусь таке відчуття, що цей був іншим. Уперше за час нашого знайомства вона здавалася майже задоволеною. До того ж я знаю, що вона не могла накласти на себе руки. Хтось убив її – я впевнена в цьому.

      – Як ти можеш бути такою впевненою? Навіть Генрік не міг однозначно сказати, чи вона могла вкоротити собі віку.

      – Бо вона була при надії.

      Відповідь приголомшила Еріку.

      – Генрік знав про це?

      – Я не знаю. У будь-якому разі це могла бути й не його дитина. Вони не жили інтимним життям уже багато років. Та коли воно в них було, Алекс завжди відмовлялася мати дитину від Генріка. Попри постійні його прохання. Ні, батьком дитини був новий чоловік у її житті – ким би він зараз не був.

      – Вона нічого не казала про те, хто це?

      – Ні. Щодо цього, як ти вже зрозуміла, Алекс скупилася на довіру. Зізнаюся, я була дуже здивована, коли вона розповіла про дитину, але це теж одна з причин, чому я думаю, що вона не накладала на себе руки. Вона була сповнена невимовного щастя й просто не могла мовчати. Вона любила цю дитину й ніколи не зробила б їй нічого поганого, тим паче не позбавила б її життя. Уперше я бачила Алекс такою життєрадісною. Знаєш, мені вона дуже подобалася тоді. – Тон її голосу був скорботний. – Мені навіть здалося, що вона якимось чином хоче покласти край своєму минулому. Важко сказати, як саме, але деякі маленькі деталі викликали в мене таке відчуття.

      Двері галереї відчинилися, і вони почули, як хтось витоптував мокрий сніг із взуття на вхідному килимку. Франсін піднялася.

      – Це, імовірно, відвідувач. Я маю подбати про нього. Сподіваюся, я змогла тобі чимось допомогти.

      – О, так, я дуже вдячна за те, що ви з Генріком були такі щирі. Ви мені дуже допомогли.

      Вони пішли до вхідних дверей, відтак Франсін запевнила відвідувача, що зараз йому допоможе. Франсін і Еріка зупинилися перед величезним полотном із білим квадратом на блакитному тлі й потиснули одна одній руки.

      – Просто цікаво, скільки коштує така картина? П’ять, десять тисяч?

      Франсін усміхнулася.

      – Імовірніше, п’ятдесят.

      Еріка тихо присвиснула.

      – Так, як бачиш, мистецтво й добрі вина – це для мене вища математика.

      – А я ледь можу скласти список речей, які потрібно купити. У кожної щось своє.

      Вони посміялися, і Еріка накинула своє досі вологе пальто й вийшла в дощ.

      Дощ