Щастя для кожного. Пау Рейзін

та поговорити…

      – Господи, Джен, тільки не це…

      – Та все нормально, – я роблю ковток вина й продовжую. – Він сказав, що не має часу. У нього квитки в театр були. І ще сказав, що говорити особливо немає про що…

      – Ні, тільки не кажи, що він знову те видав.

      – Ага. Просто так само, як тоді сказав. Так уже сталося.

      – От же осел!

      – А я все не можу припинити думати про це, розумієш? Як той собака, який постійно приносить палицю. Не можу припинити думати про те, як у нас все було добре.

      – Маячня.

      – Усі наші стосунки наче спокійне море. Жодної бурі.

      – І таке ж спокійне в сексуальному плані.

      – Та ми ж були разом два роки, Інг. Ну ніхто не кохається як ті кролі після двох років. От ви з Рупертом…

      – Ні, ну, звісно ж, ні. Просто ми проводимо разом вихідні. Їздимо в милі готелі за містом. У замки. Одного разу навіть у млині жили – дуже романтично.

      Не впевнена, що хочу чути те, що юристи звуть подальшими подробицями.

      – Слухай, а тобі взагалі Мет подобався? – запитую я.

      – Якщо чесно, то ні. Оті його очі – у нього постійно був якийсь злий зверхній вираз.

      – А я спочатку думала, що це ознака професіоналізму.

      Вона захихотіла.

      – Джен, та він просто оцупалок без душі, от і все!

      – І що ж тоді можна сказати про мене, якщо я жила з таким оцупалком два роки?

      – Про тебе? Мабуть, тільки те, що в тебе зараз непростий період. У вас усе було спокійно, і могло так статися, що все й склалося б. Проте ти навіть і не задумувалася, що саме тебе в ньому приваблювало. Так він тобі навіть зробив ласку.

      – Та щось не схоже.

      – Точно тобі кажу. Поки ви були разом, ти не мала можливості зустріти свою людину.

      – А він наче мав.

      – Та кобелі вони всі, Джен! Навіть Руперт.

      – Але ж Руперт би ніколи…

      – Звісно, ніколи. Проте ж я не забороняю йому дивитися на інших жінок. Це навіть нормально. Як він каже: «Якщо ти на дієті, це ще не означає, що тобі не можна заглядати в меню».

      – А якщо б він..?

      – То я б зробила з його яєць собі сережки.

      Ми сміємося й доливаємо ще чилійського «Совіньйон-блан» у келихи.

      – Знаєш, хто тобі потрібен, Джен?

      – Хто?

      – Дорослий чоловік. Трохи за сорок. Може, сорок п’ять. Можливо, який уже був одружений, але там усе пішло шкереберть. Такий собі поранений птах. І щоб по жилах текла кров, нормальна кров, а не лід.

      – О-о-о, звучить непогано. І як же його зватимуть?

      – Не знаю. Може, Дуглас?

      – Дуглас?!

      – У нього сумна усмішка й красиві руки. А ще він сам виготовляє меблі. Може, у нього вже є діти. І член у нього, як той морський вугор!

      – Інгрід!

      – Ну а що?

      – Думаю, наш офіціант тебе почув, от що!

      Удома у «Фейсбуці» на мене чекає повідомлення від Роузі. Зараз зручний час поспілкуватися – у мене пізній вечір, у неї після обіду, – тому я відразу відповідаю. Пишу про