Щастя для кожного. Пау Рейзін

Ральфе, ну що ти як маленький? Дівчата іноді плачуть, і немає тут нічого страшного. Це ж лише сльози! Вони нічого не означають. Елен що, ніколи не плакала?

      Отут могла бути наступна пляшка, але я не впевнена. На столі якимось чином з’являються в’єтнамські роли з креветками – мабуть, хтось подумав, що цим двом ідіотам треба закусувати. Решту вечора я пам’ятаю якимись уривками.

      Ось Ральф щось верзе про ілюзію свободи волі – начебто це не ми вирішуємо вранці встати з ліжка, а наше тіло піднімається та сповіщає мозок про це, а той за якусь мілісекунду після цього «вирішує» зробити те, що насправді вже відбулося. А нам же здається, що все це відбувається одночасно. (Якщо хочете подробиць – запитайте краще в нього).

      Ось я прошу вибачення за потоп зі сліз, що влаштувала, і намагаюся розповісти анекдот про Френка та його спину (може, ви знаєте). Ніяк не можу завершити, бо постійно забуваю головну фразу. Провал. Абсолютний провал.

      Він розповідає занадто розумний анекдот про робота, який заходить у бар. Жарт відчайдушно не смішний, але я сміюся до сліз.

      А потім обличчя Ральфа стає дивного кольору. Точніше, воно абсолютно втрачає колір і стає блідіше за бліде.

      – Слухай, треба йти додому. Уже пора. Поки ще… – Він не завершує думку. Але й не треба.

      Далі поїздка східною частиною Лондона на таксі (мене ледь не знудило, а він просив зупинити машину й згинався над тротуаром – фальшива тривога), добрий таксист чомусь нас не висадив. Нарешті ми приїхали до багатоповерхівки, де явно живе повно банкірів і «технарів». Тут темно. Я вже збираюся прощатися, коли раптом він падає в клумбу й благає дотягти його на чотирнадцятий поверх.

      Квартира в нього точнісінько така, як я собі уявляла. Бетонна коробка без жодної ознаки особистості, завалена ноутбуками, накопичувачами, моніторами та коробками з-під піци. На поличці стоїть одна-єдина фотографія в рамці – Елен.

      Ральф зникає у ванні, і звідти чується шум вони. Я падаю на диван. Кімната крутиться, і я заплющую очі.

      Через якийсь час я знову розплющую очі. У кімнаті темно й холодно. Господи, четверта ранку! Тут просто бісів холодильник! Мабуть, система опалення вимкнулася. Із темної кімнати доноситься хропіння, і я прямую туди. Мені вже байдуже. Я стягую свою чорну сукню, відкидаю ковдру й залізаю під неї.

      Молодий Абеляр[28] щось бурчить.

      – Спи-спи, я не збираюся з тобою спати. Я просто хочу спати у твоєму ліжку.

      Мені на стегно падає рука, і я її скидаю.

      – Усе-все, спи, Ральфе.

      – Шпати…, – шепелявить він. – Хороша ідея…

      Дуже довго панує тиша. Десь дуже далеко звучить сирена. Десь дуже далеко так само в одному ліжку сплять Мет та Ара-белла Педрік.

      Сьогодні субота, і квапитися мені завтра нікуди.

      – Джен?

      – Так.

      – Ти спиш?

      – Так.

      – Я хотів попросити вибачення. Я чесно не п’ю.

      – Воно й видно. Нічого страшного.

      – Дякую.

      Знову тиша. Я заплющую очі, і уява підкидає уривки

28

П’єр Абеляр – французький філософ і поет. Написав автобіографію під назвою «Історія моїх страждань».