Випробування невинуватістю. Аґата Крісті

Артур Калґарі.

      – Як шляхетно! Усе це дуже добре. Але ви справді не розумієте, що це означає. Чоловіки ніколи не думають, – Вона тупнула ногою. – Я люблю їх усіх. Я прибула сюди 1940 року – допомагати місіс Арґайл, коли вона заснувала тут воєнний будинок для дітей, які зосталися без домівок після бомбардувань. Ми нічого їм не шкодували. Усе було для них. Минуло майже вісімнадцять років. І все ж навіть після її смерті я залишилася тут, щоб піклуватися про них, підтримувати чистоту та затишок у будинку, дбати, щоб вони добре поїли. Я люблю їх усіх… так, я люблю їх… і Джеко… а він не був хорошим! Але так, я теж любила його. Хоча… він не був ангелом!

      Вона різко розвернулася і пішла. Скидалося на те, що вона забула про свою пропозицію провести до виходу. Калґарі повільно спустився сходами. Невміло вовтузячись із замком на вхідних дверях, він почув легкі кроки на сходах. Униз збігла Естер.

      Вона відімкнула замок і прочинила двері. Вони стояли, дивлячись одне на одного. Калґарі не розумів трагічного докору в очах дівчини. Ледь видихаючи слова, вона сказала:

      – Чому ви прийшли? О, чому ви взагалі приїхали?

      Він не зводив з неї безпомічного погляду.

      – Я вас не розумію. Ви не хочете, щоб ім’я вашого брата стало незаплямованим? Не хочете відновлення справедливості?

      – Справедливість! – Вона жбурнула в нього цим словом.

      Він повторив:

      – Я не розумію…

      – Гаразд, продовжимо про справедливість! Що з того для Джеко? Він помер. Тепер річ не в Джеко. А в нас!

      – Про що ви?

      – Не має значення, хто винен. Ідеться про невинуватих.

      Вона вчепилася пальцями в його плече.

      – Ми – от що важить. Ви не бачите, що зробили з нами всіма?

      Він утупився в неї.

      Із темряви вулиці виринула чоловіча постать.

      – Доктор Калґарі? – запитав чоловік. – Під’їхало ваше таксі, сер. Щоб підвезти вас до Драймута.

      – А… е-е-е… дякую.

      Калґарі знову повернувся до Естер, але вона зайшла до будинку.

      Вхідні двері гримнули.

      Розділ третій

      І

      Відкинувши з високого чола темне волосся, Естер повільно піднімалася сходами. Кірстен Ліндстром зустріла її на сходовому майданчику.

      – Він пішов?

      – Так, пішов.

      – Ти надто вражена, Естер. – Кірстен Ліндстром обережно поклала руку на її плече. – Ходи зі мною. Дам тобі трохи коньяку. Так багато всього трапилося.

      – Кірсті, я не хочу коньяку.

      – Може, й не хочеш, але він піде тобі на користь.

      Не опираючись, молода жінка дозволила міс Ліндстром провести себе коридором до її маленької кімнатки. Взяла бренді й почала поволі попивати його. Кірстен роздратовано мовила:

      – Усе сталося надто несподівано. Нас мали попередити. Чому містер Маршалл спершу не написав нам?

      – Мабуть, доктор Калґарі попросив його. Він хотів прийти й розповісти нам особисто.

      – Прийти й розповісти нам особисто, от іще! Як, він гадав, ми сприймемо новину?

      – Мабуть, –