Випробування невинуватістю. Аґата Крісті

почав викладати швидко й сухо:

      – Того вечора, за п’ять хвилин до сьомої, на головній трасі Редмін-Драймут я підібрав молодого чоловіка, який зупиняв попутні машини. Я підвіз його до Драймута. Ми розбалакалися. Він видався мені цікавим і приємним юнаком.

      – Джеко був дуже харизматичним, – утрутилася Ґвенда. – Усі вважали його приємним. Одначе його норов шкодив його репутації. І, звісно, його непорядність, – у задумі додала вона. – Але люди якийсь час про це не здогадувалися.

      Міс Ліндстром повернулася до неї.

      – Не варто так про померлого.

      Лео Арґайл озвався трохи роздратовано:

      – Продовжуйте, докторе Калґарі. Чому досі ви не давали про себе знати?

      – Так, – Естер немов не вистачало дихання, – чому ви залягли на дно з такою інформацією? Усі ці звернення у пресі, оголошення. Як ви можете бути таким егоїстичним, таким лихим…

      – Естер… Естер, – батько зупинив її. – Доктор Калґарі ще не завершив своєї історії.

      Калґарі повернувся просто до дівчини.

      – Я добре розумію, що ви відчуваєте. Як і те, що відчуваю я, що завжди відчуватиму… – Він зібрався з духом і знову заговорив: – Продовжу свою історію. Того вечора на дорогах було повно машин. Уже давно минуло о пів на восьму, коли я висадив юнака, імені якого не знав, десь у Драймуті. Це, як я розумію, повністю знімає з нього всі підозри, оскільки поліція абсолютно впевнена, що злочин скоєно між сьомою та половиною восьмої.

      – Так, – погодилась Естер. – Але ви…

      – Будь ласка, майте терпіння. Аби краще пояснити вам, мушу розповісти передісторію. Я кілька днів проживав у Драймуті у квартирі друга. Друг, матрос, саме відбув у плавання. Він також позичив мені машину, яку тримав у приватному гаражі. Того дня, дев’ятого листопада, я повинен був повертатися до Лондона. Вирішив поїхати вечірнім потягом, а день провести зі старою нянею, яку дуже любила наша сім’я та яка мешкала в невеличкому будиночку в Полґарті, приблизно за сорок миль на захід від Драймута. Я здійснив задумане. Няня, хоч і дуже літня та схильна до маразму, впізнала мене, зраділа й розхвилювалася, тому що читала в газетах про мою, за її словами, «подорож на полюс».

      Щоб не втомлювати її, я недовго там побув. Вирішив не їхати просто до Драймута дорогою вздовж узбережжя, якою приїхав, а попрямувати на північ, через Редмін, і відвідати старого каноніка Пісмарша, який тримав у своїй бібліотеці кілька дуже рідкісних книг, серед яких – давній трактат про судноплавство, з якого я хотів переписати уривок. Старий джентльмен не користується телефоном, вважаючи його інструментом диявола, як і радіо, телебачення, кіно, орган і реактивні літаки, тому я вирішив спробувати заскочити його вдома. Мені не пощастило. Віконниці стояли зачиненими, і його, вочевидь, не було. Я трохи почекав у соборі, потім рушив до Драймута головною дорогою, утворивши маршрутом трикутник. У мене було вдосталь часу, щоб узяти багаж із квартири, повернути машину в гараж і встигнути на потяг.

      Дорогою, як уже згадував, я підібрав невідомого автостопера і, скинувши його в місті, діяв