Випробування невинуватістю. Аґата Крісті

намагаюся… Ми всі намагаємося… вірити, що хлопець був хворим. Одна з помилок природи. Це, вочевидь, найкраще все пояснює.

      Він подивився на Калґарі.

      – Ви погоджуєтеся?

      – Ні, – сказав Калґарі.

      На мить запала тиша. Різке заперечення вразило обох його співрозмовників. Слово вилетіло з майже вибуховою силою. Прагнучи пом’якшити цей ефект, він незграбно забелькотів:

      – Я… Я перепрошую. Бачте, ви мене не так зрозуміли.

      – О! – Арґайл замислився. Тоді обернувся до своєї дочки: – Естер, гадаю, краще тобі вийти…

      – Я не вийду! Я мушу почути… дізнатися, що це все означає.

      – Це може бути неприємно.

      Естер нетерпляче вигукнула:

      – Яка різниця, що ще жахливого накоїв Джеко? Усе скінчилося.

      Калґарі заговорив швидко.

      – Повірте, питання не в тому, що вчинив ваш брат, радше навпаки.

      – Я не розумію…

      Двері із протилежного боку кімнати відчинилися, і молода жінка, раніше помічена Калґарі, повернулася до кімнати. Тепер була в пальто та з маленьким шкіряним портфелем.

      Вона звернулася до Арґайла.

      – Я йду. Щось ще…

      Арґайл на мить завагався (Калґарі подумав, що він постійно вагається), а потім поклав руку на її плече й підштовхнув уперед.

      – Сідай, Ґвендо, – звелів він. – Це… е-е-е… доктор Калґарі. Це міс Вон, яка… – і знову невпевнено замовк, – яка багато років працює в мене секретаркою. – Він додав: – Доктор Калґарі прийшов розповісти нам чи запитати щось про… Джеко…

      – Розповісти вам щось, – утрутився Калґарі. – І хоч ви цього не усвідомлюєте, та мені стає все важче й важче зробити це.

      На нього глянули здивовано всі, проте в очах Ґвенди він уловив щось схоже на спалах розуміння, немов вони на мить стали союзниками і ніби вона сказала: «Так, я знаю, як важко може бути з Арґайлами».

      Ґвенда – гарна молода жінка (можливо, не така вже й молода – тридцять сім чи тридцять вісім). Повнувата, з темними волоссям та очима; пашить енергією та здоров’ям. Вочевидь, компетентна та розумна.

      Із притаманним йому холодком у голосі Арґайл сказав:

      – Я й не думав, що щось для вас ускладнюю, докторе Калґарі. Навіть не збирався. Якщо ви хочете перейти до суті…

      – Так, я знаю. Вибачте, що висловився так. Але та впертість, з якою ви, та й ваша дочка, постійно підкреслюєте, що все пройшло, минуло, скінчилося. Нічого не скінчилося. Хтось колись говорив: «Нічого не скінчиться…»

      – «…допоки все не скінчиться правильно», – завершила за нього міс Вон. – Кіплінґ.

      Вона підбадьорливо кивнула йому, а він відчув до неї вдячність.

      – Я перейду до суті, – продовжував Калґарі. – Коли ви почуєте те, про що я повинен розповісти, то зрозумієте моє… моє небажання. Ба більше, мій розпач. Спочатку я мушу повідомити дещо про себе. Я геофізик і нещодавно брав участь в експедиції на Антарктиду. Я повернувся до Англії лише кілька місяців тому.

      – Експедиція Гайса Бентлі? – запитала Ґвенда.

      Він обернувся до неї,