Сила пристрасті. Елен Тен

розповідала дівчині історію тієї чи іншої будівлі, скверу або пам’ятника, чекаючи від кузини відповідної реакції. «Це місце має тебе підкорити, захопити, – пояснювала вона. – У тебе перехопить подих. Ти відчуєш, що колись уже тут була. І захочеш повернутися знову». Катерина кивала. І чесно намагалася слухати бабусю. Але її погляд блукав переважно яскравими вивісками кнайп та вітринами крамниць з продажу фірмового одягу.

      Коли ми підійшли до костелу Ольги і Єлизавети, я, здається, відчула те, про що говорила нам того ранку бабуся. Або майже те. Захват і водночас страх. Сум і приреченість. Біль. Надто сильний, щоб належати лише мені. Це місце було надзвичайно могутнім. І таким моїм…

      – Я хочу сюди повернутися, – сказала я, смикнувши бабусю за руку. Але вона, захопившись черговою розповіддю, здавалося, не звернула на мої слова жодної уваги.

      Я православна християнка. І насправді ніколи не заходила досередини цього католицького храму. Просто не було нагоди. Але, буваючи у Львові, завжди сюди поверталася. Милуючись гостроверхими шпилями і стрілчастими вікнами, обходила його за периметром. Усталена звичка. Або ритуал. Хоча, можливо, за кілька днів все зміниться і це місце стане для мене чужим…

      Задивившись на східну вежу костелу (до слова, мою улюблену), я ледь не зіштовхнулася з молодим чоловіком у вилинялому джинсовому костюмі, який тримав у руках професійний фотоапарат з великим об’єктивом. Він посміхнувся, відійшов.

      – Любите неоготику?

      – Ви фотограф? – розгубившись, я відповіла запитанням на запитання.

      – Любитель.

      – Любитель чого? – зірвалося з язика. За мить я вже шкодувала, що ляпнула таку дурничку. Нічого не можу із собою вдіяти. Коли нервуюся, плету казна-що.

      Незнайомець зробив широкий реверанс.

      – Мабуть, життя.

      Дощі до Львова завжди приходять так неочікувано. Не знаю, де взялися ті темні хмари, але в жодному місті нашої країни я не бачила неба, яке би плакало з таким натхненням. Ледь добігла від зупинки до будинку, лишившись практично сухою. Непомітно пробралася в нашу з Катериною кімнату. Гостей вже не було, моєї сестри – також. Батьки розмовляли на кухні з тіткою Надією, Олег грав у вітальні в комп’ютерні ігри.

      Уранці, як і заведено у Львові, нас розбудив насичений кавовий аромат. Тітка Надія за будь-яких обставин починала день із кави. Навіть незважаючи на поради лікарів, які переконували її в тому, що гіпертонія і кава – несумісні поняття.

      Квартира швидко спорожніла. Батько поїхав навідати матір, бабусю Малинку. Маму з тіткою Надією повезла до центру тітка Софія. Вони взяли із собою Олега. Катерина пішла до Віти з Ігорем, які тепер, розписавшись, винаймали квартиру в одній із тих нудних суперсучасних новобудов. Я відмовилася з нею їхати, поскаржившись на головний біль.

      Кузина скептично похитала головою:

      – Якщо хочеш, то й далі від нього ховайся. Хіба ж від цього щось зміниться?

      «Не зміниться», – лупало у скронях. Та що я могла вдіяти? Існують речі, сильніші за нас.

      Точно