Голос перепілки. Марія Ткачівська

шо? Ви поможете й’му, правда?

      – Нє! – гримнув Трохим. – Йди гет!

      – Та як гет? Влодко не може їсти сухарики з глини.

      – Скажи це свої Стефци, а не мені. Я не збираюси годувати її вилупків. А тепер забирайси звідси. Марш!

      – Трохиме! – Мартин став перед ним на коліна й обійняв його ногу. – Там, на столі, ще є пару дрібок. Дайте хоч дві.

      – Я сказав: гет!

      Мартин тихо переступив поріг і поплентався додому. Він не знав, що має сказати Влодкові.

      Влодко, як і щодня, майже нерухомо сидів у кутку кімнати й чекав.

      – Дай! – прошепотів малий ледь рухомими губами, мляво підводячи на Мартина свої сині очі й повільно простягаючи до нього важкі руки.

      Мартин підійшов до малого й торкнувся його надутих, як м’ячики, маленьких пальчиків. Влодко спробував незграбно схопити Мартинову руку й дотягнути її до рота. Рука була порожня й мокра від сліз.

      Стефка сиділа біля печі й дивилася в землю. Десь-не-десь вона видавала якісь дивні тоненькі звуки, схожі на голос птаха. Мартин поклав біля неї циновку з водою, але Стефка не взяла. Вона подула на свічку, і в хаті стало темно. Мартин боявся. Він боявся, коли Стефка видавала ті дивні звуки, і боявся, коли вона мовчала. «То я винен, шо Стефка так мучиси. То я винен», – витирав він рукавом сльози.

      Мартин ліг біля Влодка, накрив його вовняною хусткою й пригорнув до себе. М’яке, як м’яч, тіло майже не рухалося. Мартин міцно пригорнувся до брата й так тримав його, щоб хоч трохи відігріти. Серед ночі відчув, що Влодкове тіло стало цілком холодне й нерухоме. Мартин закричав.

      – Стефко, де ти? Стефко? – зірвався Мартин на рівні ноги.

      – Я ту’, – почулося від печі. – Спи. Влодкови вже легше. Він вже не буде видіти, що таке порожні руки…

      Мартин чув, як погойдується дзиґлик, як поскрипують його дерев’яні ніжки…

      – …Гайчи, тобі гайчи,

      Нема дома мамчи,

      Пішла мамка в поле,

      А ти спи, соколе.

      Люляй мені, люляй.

      В єдно вічка стуляй…[37]

      Мартин притиснувся до стіни. Він не чув ні вітру за вікном, ні голоду в шлунку. Чув лише тонесенькі жалібні звуки пташки, що долинали від печі. То була Стефка.

      Бечкова неділя[38]

      Богові видніше, яку неділю дарувати людям.

      Коло Стефчиної хати також була латка землі, але Стефка не мала чим засаджувати її. Ось так та латка й стояла без діла: ні для себе, ні для чужих. По сусідству був іще один клапоть. Хто ним порядкував, Мартин не знав. Знав лише, що якийсь гайдабура[39] втелющився туди й зробив на ньому збитки, і ґазда вирішив поквитатися. Уся вина лягла на Стефку. Вона єдина в селі могла мати стосунок до того трафунку: цілими днями без діла тиняється й лиш собак дражнить. Саме так ґазда й сказав війтові.[40]

      На той час у селі перебував посланець, який мельдував[41] людей до Німеччини. Уже трохи люду постягав, але треба було ще. «Хто си за бідного заступит? Хіба ще й ногов

37

Гуцульська колискова пісня.

38

Бечкова неділя (гуцул.) – Вербна неділя.

39

Гайдабура – бешкетник.

40

Війт – сільський голова.

41

Мельдувати (діал.) – зголошуватися; тут: шукати тих, хто зголоситься.