Голос перепілки. Марія Ткачівська

й порядок! – щоразу повторювала пані Левська, ходячи між рядами. – Руки за спину. Спина рівно! І так цілий урок!» Пані Левська, як яструб, окидала клас своїм надійним оком, не випускаючи з рук тоненьку дерев’яну паличку. Вона помічала кожнісіньку руку, що з’являлася на парті. Пані вчителька цілила по самісіньких кісточках, які пекли й свербіли майже до вечора. Висидіти так на уроці було чистим пеклом. Особливо для Тодося. Він не раз так голосно човгав ногами, що по кілька разів отримував позавушника.

      – Я йду до уборни! – заявив голосно Тодось, підвівся й попрямував до дверей. Пані Левська ледь не проковтнула язика.

      – Що ти сказав, Теодоре?

      – Боюси, аби’м не всравси, – стуляючи докупи ноги, пробасив Тодось. Клас вибухнув сміхом.

      – Ану тихо всі! Теодоре, коли просишся на уроці, треба казати не «до уборни», а «до клозету», і треба уточнити – «по-маленькому» чи «по-великому», – просичала пані Левська, поправляючи на шиї хусточку. – Цих дітей ніколи не навчиш! Сьогодні ж на «стілець»!

      Ці слова були для Тодося іноземною мовою.

      – Моя Василина так ніколи не казала, – виправдовувався Тодось.

      Якби ж то він знав, то змовчав би!

      – Не Василина, а мама, – пояснювала пані Левська.

      Тодось ніколи не називав Василину мамою. Та й на своє ім’я «Теодор» він реагував якось дивно: усі досі казали йому «Тодось». Мартин теж ніколи не казав Стефці інакше, ніж «Стефко». «Мамо» звучало йому наче чуже ім’я.

      Звідки Тодось мав знати, що за одне слово він може опинитися «на стільці».

      За «уборну» Мартин також попався біді в зуби. А точніше, у руки пана Щупака, коли той підслухав їхню з Тодосем розмову про урок пані Левської.

      – На «стілець»! – скомандував військовик. У його голосі було стільки твердості, що Мартин здригнувся.

      Хлопець скоцюрбився і, тремтячи, як осика на вітрі, поплентався коридором до кімнати зі «стільцем». Стефка його ніколи не била. Хіба що в день, коли нічого не приніс їсти для Влодка. Мартин добре пам’ятав той день. І пам’ятав Стефчині кулаки, що гатили його, не тямлячи, чи то ноги, чи руки. Пам’ятав, як перегодя довго й голосно ридала Стефка, обхопивши голову руками. І як навпісля незграбно й дивно гладила Мартинову голову, пригортаючи до себе…

      У Мартина почав забиватися дух. Він став біля вікна, що навпроти дверей. Воно було защеплене на гачок. «Його, мабуть, уже сто років ніхто не розщібав», – подумав хлопець. Раптом Мартинові захотілося відчинити це вікно, яке заступало дорогу до світу. Хотілося вирватися звідси, знайти леда-яку лазівку чи перехопитися через цей велетенський паркан. «Де ти, Стефко? Забери мене відси!» Мартин прихилився головою до віконної рами й вдивлявся в небо. Хмари повільно пересувалися з одного боку неба на другий, потроху змінюючи форму. Мартинові хотілося вчепитися за них і змандрувати звідси. Дати драпака з цього притулку, від «стільця», від палиці. Шкрябонути до Стефки й жити так, як і досі. Мартин оглянувся.