Голос перепілки. Марія Ткачівська

їх видіти, правда? – Її серце топилося в дощі сліз, у повені безсилля. Ноги ставали м’якими стеблами, підкошеними холодними вітрами, і самі падали на коліна. У душі була велика моква,[43] висушити яку міг лише Бог. – Паночку, пожалійте дитину. У него нікого нема, крім мене. – Стефка стояла на колінах, складаючи до посланця руки, як до Бога. – Паночку, я знаю, від мене всі відріклиси. На мене легше плюнути, бо бідна. Кажут, шо я обгойдра,[44] шо гониці,[45] шо війтра.[46] На мене найлегше сперти. Але то не я зробила шкоду! Бігме Боже, не я. Я чуже ніколи не рушу! І ніґди-ніколи не рушила. Бігме Боже! Не забирайте в мене дитину. Прошуси в вас!

      – То ти Бога не боїшси по чужих городах тлумитиси, – не давав спуску господар.

      – Бігме Боже! То не я! Присягаюси! Та в мене дитина! – витирала мокрі сліпі очі Стефка, не встаючи з колін.

      – Тебе заберуть до Німеччини, а дитина буде з Трохимом. Хіба він не його дід? – дивився на Стефку посланець.

      – Та дід, але нас не визнає.

      – Мусить визнати. По закону. Забирайте дитину!

      – Стефко! – кинувся до неї Мартин, вклякнув і пригорнувся до її мокрих рук.

      …На Святий Вечир Христос родивси, ой, дай Боже,

      А на Йордані в воді христивси,

      А на Великдень в зорі світивси, ой, дай Боже,[47] —

      то співала не Стефка, а квилила підбита перепілка, що не могла сама звестися на ноги. Вона безкрило сиділа на землі й міцно тулила до себе Мартина. Колисала й тулила, тулила й колисала, аж поки посланець не вихопив його в неї.

      – Стефко! – кричав Мартин. – Стефко! То я у всьому винен, то я, – тер кулаками червоні очі. – То я винен. То через мене ти так мучишси. То через мене…

      Мартин добре знав Трохимову хату, але Трохим не хотів, щоб у цій хаті жив Мартин. Сусіди намовили діда, щоб той сказав, що не може собі дати ради з малим і хай Мартина заберуть від нього.

      Була Бечкова неділя. У кутку за образ Трохим застромив галузку жовтих котиків. Вони ще були свіжі, хоча вже трохи осипали свій пилок на лаву. На столі лежала сіра хустина із загорненим у неї хлібом.

      Мартин сидів на лаві й чекав. Трохим ходив із кутка в куток, відтак підійшов до вішака, узяв картуза із синьою смужкою й простягнув Мартинові.

      – Возьми. Борис сказав тобі передати.

      Мартин не ворухнувся. Не глянув ні на Трохима, ні на картуза. Якби на його місці був Тодось, той би давно вхопив картуза й висадив би собі на голову.

      – Бери, кажу. Може, треба буде.

      Мартин мовчав. У кімнаті було тихо, як перед грозою. Мартин стиснув кулаки й ледь чутно човгав ногами. «Мені не треба того кашкіта. Най си тримає», – подумав Мартин.

      Скрипнули двері, і в кімнату зайшов високий, підтягнутий молодий чоловік у військовій уніформі. Мартин бачив його вперше. Та й узагалі він уперше бачив так близько справжнього військовика. Широкий коричневий ремінь із блискучою пряжкою, рівненькі з кантиком штани, чистенькі блискучі чорні чоботи, добре виголене обличчя, коротко підстрижене чорне волосся,

43

Моква – вологість.

44

Обгойдра (гуцул.) – блудниця.

45

Гониці (гуцул.) – розпусниця.

46

Війтра (гуцул.) – повія.

47

Гуцульська колядка.