Голос перепілки. Марія Ткачівська

зверхньо блимнув на Мартина Борис.

      – Хлопці кажут, шо ти мій дєдьо.[18] То я хтів запитати, чи нема в тебе щос поїсти.

      – Поїсти? Іди до тих, хто тебе намовив. Ніякий я тобі не дєдьо, – обірвав його Борис.

      – Дєдьо! – напосідав Мартин. – Усі кажут, шо ти мій дєдьо.

      – Я сказав, не дєдьо! І скажи своїм голопуцькам, що як взлощуси,[19] то так віддубашу їх, що тим бенькартам[20] ніц не схочеси!

      Мартин завмер. Проте очі мимоволі самі глипнули в бік печі, чи нема десь чого смачненького. Не було. І на столі не було. «Певно, усе вже з’їв», – подумав Мартин. Край печі на залізному бляті[21] стояв маленький білий банячок, такий, як у нього вдома. «Певно, тілько сама вода лишиласи, а бахурі казали, що він щоднє лакітки їст», – прикинув Мартин. Хлопець зумисне озирався довкола. Ото хата! І стіл новий, і лавка. Коли він, Мартин, виросте, буде столярувати й собі такі зробить. Хлопець уже наводив оком на всі закутки: «І ліжко нове. І гора вбрання на жердці, шо висит над ліжком. Аж образи закриває. І нашо й’му скілько?»

      – Шо стоїш, я сказав, шо ніц[22] для тебе не маю.

      – А сухарики?

      – Якби’м мав, не дав би! Іди! І ніґди-ніколи більше сюда не приходи! Ферштейн?[23]

      Мартин не відповів. Він швидко обернувся й зачинив за собою двері. «Коли я стану великий, то напечу силу-силенну сухарів. І як так си трафит, шо до мене прийде голодний Борис, я не скажу йому: „Якби’м мав, не дав би”». Вибігаючи з ґанку, Мартин мимохіть зачепив ногою дзиґлик, і той із гуркотом разом із бурдюгом покотився по дерев’яних східцях. Малий так сполошився, що драпцював аж через опліток і мало не збив із ніг Тодося, який засів у корчах. Мартин думав, що Борис зараз вилетить із хати, ушкварить за ним, ухопить за шкірку, вихрестить[24] його, виперцює на очах у Тодося… Та на подвір’ї було тихо. Мартин мигцем підвівся й чкурнув на дорогу. Тодось заквапився за ним.

      – Ну як? Дав тобі Борис поза вуха? – узявся потішатися Тодось, доганяючи Мартина.

      – Він сказав передати тобі цево! – Мартин стиснув кулаки й вцідив Тодосеві в око.

      – Я тобі цего не подарую, – засичав Тодось. – Я скажу свому дєдеви. Він тебе добре відлатає. – Тодось ухопив кілок із розхитаного сусідського перетинку й наскочив на Мартина. – Іди і скажи свої’ сліпі’ Стефци, шо я тебе відлушпатив. Йди, йди, подивимси, чи вона мого дєдє страхати прибіжит. Та з тов прірвов[25] ніхто й балакати не стане.

      Мартин не знав, що означає «прірва» і чому так сказав про Стефку Тодось. Він не знав, чому з нею ніхто не хоче балакати. Знав лише, що вона не бачить і що з нею розмовляє тільки Варвара, і тоді, коли її чоловік на роботі. Бралося вечоріти. На небі заблищала велика, як полум’я свічки, зірка. Мартин довго сидів у сіні й дивився на небо. Воно темніло й затягалося хмарами. Здійнявся вітер. Зникла за хмарами велика зірка. Стало темно й холодно. Мартин усе ще не наважувався йти до хати. Він витирав закривавлений ніс і поправляв роздерті штани…

      Це був єдиний раз, коли Мартин приходив до Бориса. Надалі

18

Дєдьо (діал.) – батько.

19

Взлоститися (діал.) – розсердитися

20

Бенькарт (від нім. Bankert) – байстрюк.

21

Блят (діал., від нім. das Blatt) – поверхня кухонної плити.

22

Ніц (діал., від нім. nichts) – нічого.

23

Від нім. verstehen – тут: зрозумів.

24

Вихрестить – тут: відлупцює.

25

Прірва (діал.) – повія.