Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

навіть повіки його не поворухнулися.

      Коли склепіння, розколоте блискавкою, знову потемніло, актор зронив:

      – Грім гримить що півтори секунди, гроза близько. Від блискавок дерево не сховає, хіба що від дощу.

      Молодик звернувся до жінки.

      – Мені здається, – несміливо сказав він, – що неподалік є будинок.

      – Будинок є, – похмуро зауважив старий військовий, – але сховатися там не можна.

      – Як дивно, – зауважила його дружина, – що дощ наздогнав нас саме тут.

      Щось у її інтонації не дозволило витонченому і розумному Меллоу задати запитання. Газетяр же, позбавлений якихось забобонів, грубувато спитав:

      – Що з ним таке? – поцікавився він. – Більше схоже на руїну.

      – Це місце, – похмуро зауважив генерал, – належить маркізу Марні.

      – Оце так! – здивувався сер Джон Кокспер. – В усілякому разі я чув усе про цю птаху, і птаху непросту. Про нього як про загадку писали на першій сторінці «Комети» торік. Шляхтич, про котрого ніхто нічого не знає…

      – Я також чув про нього, – тихо промовив юний Меллоу. – Існує безліч дивних історій, чому він переховується в такий спосіб. Я чув, що він носить маску, як у прокаженого. А ще хтось цілком серйозно казав мені, що на цій сім’ї лежить прокляття. Дитина, народжена із жахливими деформаціями, яку тримають у темній кімнаті.

      – Маркіз Марні має три голови, – зауважив Ромейн без тіні усмішки. – Кожні триста років триголовий шляхтич прикрашає родове дерево. Жодна людина не насмілюється наближатися до проклятого дому, крім мовчазної процесії капелюшників, посланих, аби принести сюди незвичну кількість капелюхів. Але, – і його голос набув глибоких і моторошних обертонів, які могли б викликати трепет навіть у театрі, – друзі мої, ці капелюхи призначені не на людську голову.

      Американська леді глянула нього спохмурнівши і з певною недовірою, наче цей трюк із голосом усе ж схвилював її.

      – Мені не подобаються ваші потойбічні жарти, – промовила вона. – Й я воліла б, аби ви більше так не жартували.

      – Слухаю і корюся, – відповів актор. – Та чи мені, як втаємниченому, не дозволено дізнатися чому?

      – Тому, – відказала жінка, – що це не він шляхтич, котрого ніхто не знає. Особисто я знаю його, точніше знала дуже добре, коли він працював аташе у Вашингтоні тридцять років тому, коли ми всі були молодими. І він не носив маску, в усілякому разі не у моїй присутності. Він не був прокаженим, хоча майже так само самотнім. І мав лише одну голову й одне серце, яке було розбите.

      – Нещасливе кохання, он воно як, – задумався Кокспур, – якраз для «Комети».

      – Припускаю, що це комплімент нам, – відповіла леді задумано. – Те, що ви завжди переконані, що серце чоловіка розбиває жінка. Але існують інші форми любові й утрат. Невже ви ніколи не читали In Memoriam, невже ніколи не чули про Девіда та Джонатана? Марні знищила смерть його брата, принаймні, двоюрідного брата, котрий ріс