Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

а потім зареготали.

      – Сподіваюся, я не завадив? – чемно спитав френолог, котрий невтомно служив істині. – Я тут подумав, що ви, мабуть, знайдете хвилинку для недооціненої науки про шишки людського черепа…

      – Ось що, – роздратувався Томмі Гантер, – у мене шишок немає, а у вас вони зараз будуть!..

      Гардкасл стримав товариша, але всі секунду-другу дивилися не в дворик, а в кімнату.

      Тоді це і сталося. Першим відгукнувся все той же рухливий Томмі, цього разу – не дарма. Ніхто ще нічого не допетрав, Гардкасл ще не згадав, що залишив рубін на широкій перемичці, а Гантер уже стрибнув спритно, як кішка, нахилився між колонами й ошелешив дворик зойком:

      – Спіймав!

      Але якоїсь миті, перед самим його криком, всі побачили те, що трапилося. Через одну колону вислизнула рука кольору бронзи або старого золота і зникла відразу ж, немов язичок мурахоїда. Однак рубін вона злизала.

      На каменях перемички нічого не виблискувало в слабкому світлі сутінків.

      – Спіймав, – повторив, відсапуючись, Томмі Гантер. – Важко його тримати. Зайдіть же спереду, допоможіть!

      Чоловіки послухалися – хто кинувся до драбини, хто перестрибнув через низьку стіну. Й усі, в тому числі й пан Фрозо, оточили Вчителя, котрого Томмі тримав за комір однією рукою і струшував час від часу, не зважаючи на прерогативи провидця.

      – Ну, тепер не вирветься, – тішився герой дня. – Обшукайте його, камінь десь має бути.

      Через сорок п’ять хвилин Гантер і Гардкасл уже не так бездоганно виглядали. Як і раніше, вони відійшли вбік і поглянули один на одного.

      – Ви хоча б щось тямите? – спитав Гардкасл. – Дивовижна таємниця…

      – Яка таємниця! – зойкнув Гантер. – Ми ж усі його бачили.

      – Атож, – погодився Гардкасл, – але ми не бачили, щоб він поклав або відкинув рубін. Чому ж нічого не знайшли?

      – Десь та штукенція лежить, – закопилив губу Гантер. – Треба трохи краще оглянути фонтан.

      – Рибок я не патрав, – сказав Гардкасл, встромляючи монокль. – Вам згадався перстень Полікрата?

      Оглянувши в монокль кругле обличчя, він переконався, що його співрозмовнику не спали на гадку паралелі з грецької міфології.

      – Може, він його проковтнув, – припустив Гантер.

      – Випатраємо Вчителя? – запропонував Гардкасл. – А ось і наш господар.

      – Як це все неприємно, – промовив лорд Маунтіґл, крутячи сивий вус тремтячою рукою. – Крадіжка, в моєму власному домі!.. Ніяк не розберу, що він белькоче. Ходімо, може, ви збагнете.

      Вони повернулися в залу. Гантер ішов останнім, і патер Браун, котрий швендяв двориком, звернувся до нього.

      – Ну і дужі же ви! – весело сказав священик. – Тримали його однією рукою, а він також не зі слабаків. Я це відчув, коли ми пустили в хід вісім рук, як ці божества.

      Балакаючи, вони обійшли дворик зо два рази й увійшли в залу, де сидів уже сам Учитель у ролі бранця, але з виглядом величного царя.

      Справді, збагнути його було нелегко. Промовляв