Название | Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories |
---|---|
Автор произведения | Гілберт Кіт Честертон |
Жанр | Классические детективы |
Серия | Видання з паралельним текстом |
Издательство | Классические детективы |
Год выпуска | 1925 |
isbn | 978-966-03-7914-5 |
– Мене цікавлять всі експонати, – озвався Гардкасл, – у тому числі й Учитель.
І вони звернули на доріжку, що веде до замку.
– А я, – пробурчав невірний Фома, – хотів би знати, навіщо цей шахрай сюди з’явився…
Неприборканий френолог спробував зупинити його в останню мить і мало не схопив за поли маринарки.
– Ваш череп… – почав він.
– … зараз лусне, – докінчив Гантер. – Так завжди буває, коли приїжджаю до Маунтіґлів.
І він віртуозно вислизнув із лап ученого.
Дорогою у дворик гості пройшли довгу залу, відведену господарем під азійські дивовижі. За відчиненими дверима крізь готичні арки виднілося світле небо над квадратним двориком, по якому і чигали колись ченці. Але перед поглядами гостей відкрилося щось більш вражаюче, ніж монах, котрий постав із могили.
Це був літній чоловік, одягнений у все біле, в блідо-зеленому тюрбані, але з англійським рум’янцем і сивими полковницькими вусами. Господар замку сприймав чари Сходу серйозніше або безрадісніше, ніж його дружина. Спілкуватися він міг тільки про східну культуру та філософію і, демонструючи свої експонати, явно тішився не так ціною їхньою і навіть не рідкісністю, як прихованим у них сенсом. Навіть коли приніс величезний рубін, можливо, єдину річ, якій й справді ціни не було, він пишався іменем каменя, а не розміром.
Надзвичайно великий камінь палав, наче багаття крізь кривавий дощ. Але лорд Маунтіґл, безтурботно тримаючи його на долоні, дивився в стелю, докладно розповідаючи про те, яке місце займає гора Меру в міфології гностиків.
Коли він уже викрив деміурга і провів вичерпну паралель між гностиками і маніхеями, навіть терплячий Гардкасл міркував, як би це змінити тему. Нарешті він спитав, чи не можна подивитися камінь, і, позаяк у кімнаті вже сутеніло, попрямував до дверей, які вели у дворик. Тільки тоді він і відчув, що близько, майже поруч, весь час стояв Учитель.
Дворик був такий, як це зазвичай буває в монастирях, але готичні колони сполучалися знизу, так що арки були скоріше не дверима, а вікнами. Ймовірно, стіни ці мурували давно. Проте було тут і новаторство – над ними, між колонами, висіли навіси в східному стилі, зроблені чи то з якогось намиста, чи з легкого очерету.
Вони зовсім не пасували до сірого каменя і не дуже добре пропускали світло, але все це було не найголовнішою невідповідністю, на які, кожен по-своєму, споглядали гості.
Посередині дворика стояв темно-зелений фонтан, в якому плавали водяні лілії та золоті рибки. Над ними височіла скульптура. Сиділа вона спиною, і в такій позі, ніби у неї і голови немає, але навіть у сутінках, за одними лиш контурами, було відразу видно, що створили її не християнські ченці.
Неподалік, на світлих плитах дворика, стояв той, кого називали Вчителем. Його тонке обличчя нагадувало бронзову маску, а сива борода, що розходиться віялом, здавалася