Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

сказав він, – ми повинні попросити у вас вибачення і, що набагато важливіше, ми втямили ваш урок. Повірте, я ніколи не забуду, якими силами ви наділені і як благородно ними користуєтеся. Леді Маунтіґл, – і він озирнувся на господиню, – даруйте мені за те, що я спершу звернувся до Вчителя, а не до вас. Але саме вам я маю честь запропонувати недавнє пояснення. Я казав, що є непізнані сили, гіпноз. Багато хто вважає, що ним і пояснюються розповіді про хлопчика, котрий спинається в небо мотузкою. Насправді нічого цього немає, але глядачі – загіпнотизовані. Так і ми бачили те, чого насправді не було. Бронзова рука буцімто приснилася нам. І ми не здогадалися подивитися, чи лежить камінь на місці. Ми перевернули кожну пелюстку латаття, ледве не дали рибкам блювотного, а рубін весь час був там, де і раніше.

      Він поглянув на усміхненого Вчителя і зауважив, що посмішка останнього стала ширшою. Щось було в ній, від чого всі схопилися на ноги, ніби струшуючи збентеження та незручність.

      – Як добре все скінчилося, – дещо нервово зауважила леді Маунтіґл. – Звісно, ви повністю маєте рацію. Просто не знаю, як благати вибачення…

      – Ніхто мене не образив, – сказав Учитель. – Ніхто мене не торкнувся.

      І, радісно балакаючи, всі пішли за Гардкаслом, новим героєм дня. Лише вусатий френолог подався до свого намету і здивувався, помітивши, що за ним іде священик.

      – Дозвольте обмацати ваш череп? – нерішуче і навіть насмішкувато спитав пан Фрозо.

      – Навіщо вам тепер мацати? – по-доброму спитав священик. – Ви ж детектив, чи не так?

      Пан Фрозо кивнув.

      – Леді Маунтіґл запросила мене про всяк випадок. Вона не дурна, хоч і розважається містикою. Тому я і ліз до всіх, як маніяк. Якби хтось погодився, довелося б терміново гортати енциклопедію…

      – «Шишки черепа»: дивись «Фольклор», – підказав патер Браун. – Так, ви добряче чіплялися до людей, але на благодійному базарі таке й не дивне.

      – Яка дурнувата подія! – мугикнув колишній шишкознавець. – Аж моторошно, що рубін так і лежав.

      – Авжеж, дуже дивно, – сказав священик й інтонація його вразила сищика.

      – Що з вами? – здивувався він. – Чому ви так зиркнули? Не вірите, що він там лежав?

      Патер Браун покліпав і повільно, розгублено буркнув:

      – Ні… Як я можу?… Ні, що ви!..

      – Ви даремно не кажете, – не вгавав сищик. – Чому ж ви не вірите, що він лежав там весь час?

      – Тому що його поклав туди я, – пояснив священик.

      Співрозмовник його розтулив пельку, але не вимовив ні слова.

      – Точніше, – продовжував слуга Божий, – я вмовив злодія, щоб він віддав мені його, а потім поклав. Я розповів йому те, що розгадав, і переконав, що ще не пізно покаятися. Вам зізнатися не боюся, позаяк Маунтіґли і не здіймуть галасу, якщо камінь повернувся, тим більше – проти цього злодія.

      – Звісно, Учитель… – почав було колишній Фрозо.

      – Учитель не крав, – закінчив патер Браун.

      – Нічого не петраю! – розвів руками детектив. – За вікном