Король болю. Богдан Коломійчук

зауважила, що в тій залі хтось є. Звідти долинали чоловічі голоси. Мудро було б так само тихо повернутися назад, щоб випадково себе не видати, однак моя цікавість стала тепер ще сильнішою. Адже там, мабуть, ті для кого ми працювали увесь цей час! Ну як можна бодай краєм ока не побачити, хто це? Як виглядають ці люди?

      Я підкралася зовсім близенько до потаємних дверей, що містилися за одним із полотен. Звідси навіть чулися окремі слова, однак зміст розмов і надалі лишився незрозумілий. Щойно я вирішила прихилитися до дверей вухом, сподіваючись так краще чути, як хтось ухопив мене ззаду за плечі, одночасно закривши мені рота, щоб я бува не крикнула.

      – Ти хто така? – почула я запитання, і рука біля рота трохи послабилась, щоб я могла відповісти.

      – Я не злодійка, – тільки й вистачило в мене духу прошепотіти.

      – Це я бачу, – сказав невідомий так само пошепки і зовсім мене відпустив, – запитую, як тебе звати і що тут робиш?

      – Софія… Я учениця майстра Тартальї…

      Сказавши це, одразу зрозуміла, що бовкнула дурницю, бо ж тепер перепаде й моєму Вчителю. Я склала руки перед собою і почала благати незнайомця не виказувати мене й нікому не розповідати про почуте. При цьому виглядала, мабуть, кумедно, бо він усміхнувся і зробив мені знак говорити тихіше. Я змовкла і мовчки на нього дивилась. Тепер вже й розгледіла його як слід. Височенний на зріст, кремезний і тоді ще не такий сивий… Так я вперше зустріла Свенсона.

      Зізнаюся, боялася, що він мене скривдить, але цей велетень раптом запитав, чи хочу я все ж зазирнути туди. Я кивнула головою, і він обережно прочинив двері до зали. Полотно, що висіло перед нами, якраз в цьому місці мало розріз, то ж мені сяк-так вдалося розгледіти, що там відбувалось.

      В залі рівним півколом були розставлені велетенські різьблені крісла. На деяких сиділи поважні, пишно вбрані чоловіки. Інші були порожніми.

      – Хто ці люди? – схвильовано запитала я.

      – Володарі світу, – усміхнувся Свенсон.

      – Аякже… – мене чомусь образила ця репліка, яка видавалась жартом.

      Однак цей чоловік не жартував.

      – Той, що найближчий до нас, з чорною борідкою – це король Речі Посполитої, його величність Сігізмунд Август. За його безпеку я відповідаю.

      – І що, вдається? – хіхікнула я.

      Одразу злякалася, що тепер вже образиться Свенсон. Але так не сталося.

      – Дурне дівчисько, – тільки проказав він, – за кожним виходом з цієї зали чатують мої люди.

      Я й справді була ще дівчиськом, і мені можна було пробачити будь-що.

      – А інші – це хто? – запитала я.

      – Ось той худорлявий чоловік у чорному, як у монаха, одязі – це Філіпп Габсбург, король Іспанії. Кривдник маврів[12] і переможець битви при Лепанто.[13]

      На біду якраз навпроти нього сів султан Селім…

      – У нього світла борода, – вирвалось у мене, – він не схожий на турка.

      – Маєш рацію, – погодився

12

Філіпп ІІ Габсбург, або ж Філіпп Благочестивий (1556–1598) був відомий своїми утисками маврів, які становили частину населення Іспанії. Доведені до відчаю, вони підняли повстання, яке іспанці жорстоко придушили. Після цього маврів почали насильно виселяти з країни.

13

В битві при Лепанто (1571 р.) з’єднаний флот «Священної Ліги» (Венеції, Генуї, Іспанії та Савойї), який очолила Іспанія, завдав нищівної поразки османському флоту.