Король болю. Богдан Коломійчук

– перебив його маршалок, – всі патякають про мою скупість, але я доведу тобі інше.

      – Я зв’язаний іншим обов’язком, вашмосць.

      – Яким ще, в дідька, обов’язком?

      – Це гонорова справа, – коротко відповів Христоф.

      – Ти наживаєш собі ворога, – погрозливо сказав Фірлей.

      – Господь милосердний, – покірно мовив львів’янин, ступивши, про всяк випадок, півкроку назад.

      Йому не вдавалося розгледіти, як виглядають охоронці Фірлея, проте Христоф розумів, що королівський маршалок не ходив би в таку ніч по місту аби з ким. Найпевніше, там троє озброєних до зубів відданих своєму господарю міцних бійців, які кинуться на нього, мов пси, за першим наказом господаря. Шансів дожити до світанку тоді в Христофа буде небагато.

      Проте, вельможа опанував свою злість і, глянувши на нього зверхньо, промовив:

      – Не раджу тобі лишатися в Кракові довше, ніж до ранку. Задля твого ж добра.

      – Я й не мав такого наміру, ваша милосте, – з деяким полегшенням відповів Христоф.

      – От і правильно.

      Стримано попрощавшись, ці нічні співрозмовники розійшлися, кожен відчуваючи, що в душі залишився гнилий неприємний осад. Ці двоє знайомі були ще з лівонських, коли служили в одному війську і билися з одним ворогом. Тепер же, за інших обставин, не могли знаходитись навіть в одному місті.

      Христоф шкірою відчував, як у місті росте напруга. Не дивлячись на те, що король Сігізмунд був ще живий і ніхто не оголосив про його смерть, здавалось, кожен міщанин Кракова не спав, снуючи з площі на площу, з вулиці на вулицю, якимось потаємним чином переймаючись майбутньою долею держави. В різних місцях спалахували все нові вогні, освітлюючи дорогу невеликим групам, а то й цілим юрбам людей, що, ховаючи зброю під плащами, зближалися все ближче до Вавелю. Королівських солдатів поки що видно не було.

      Христоф дістався нарешті свого помешкання на Казімєжу. В цій дільниці Кракова було спокійніше, хоч час од часу також з’являвся хтось зі смолоскипом в руках і стривоженою міною на обличчі.

      Софія відчинила не одразу. Лишень зачувши за дверима голос Христофа, впустила його до помешкання, яке вони знімали. Вона також виглядала переляканою.

      – Де ти був? Я вже гадала, що тебе вбили, – розпачливо промовила жінка.

      – Це не так легко зробити, Софіє, – відповів той, нахиляючись над мискою з водою.

      Вмившись, Христоф, на мить, заховав обличчя за сіруватим рушником.

      – Ти не знаєш з ким маєш справу, – раптом промовила Софія.

      – Поки що на вулиці тільки юрми міщан. Жодного солдата не видно, – промовив Христоф, відкидаючи вологого рушника геть, – хоч, безумовно, вони з’являться. Але згодом… Під ранок. Мене до того часу вже тут не буде.

      – Ти… ти їдеш?

      – Так, маю одне завдання, яке мені доручили у Вавелі.

      – А як же я? Ти залишиш мене тут?

      В голосі її чулося стільки благання, що, здавалось, не встояла б і кам’яна стіна.

      – Я гадав, ти прямувала тільки до Кракова… – розгублено мовив чоловік.

      – Хотіла, як і ти,