Король болю. Богдан Коломійчук

пороху і діжка піску, – продовжив Казимир.

      – Гм, пісок – це просто. А порох… Ну, нічого, дістану. Це все?

      – І п’ять дукатів мені за роботу, – незворушно сказав алхімік.

      – П’ять дукатів? – аж підскочив Цибульський.

      – І ще п’ять, коли отримаєш свої перли, – додав Казимир.

      – Але це нечувано!

      – Коли станеш багатим, як Крез, ці десять дукатів здаватимуться тобі дрібницею. Крім того, я піду геть з цих країв і нікому не розповім, як ти став заможнішим за Сененського, – спокійно сказав алхімік.

      Цибульський втягнув голову в плечі і важко дихав, роздуваючи щоки.

      – Ну що ж, – врешті видавив з себе власник млина, – хай буде по-твоєму. Тільки ж гляди, якщо дуриш мене…

      Він спробував грізно подивитися на співрозмовника, але той відповів йому палючим поглядом зелених, як у кота очей. Цибульський відвернувся і коротко вимовив якусь лайку. Врешті вони потисли один одному руки.

      Казимир відтоді не працював у млині з іншими робітниками. Він приходив туди щонеділі, коли нікого іншого не було, і надовго зачинявся всередині. Година за годиною, від ранку до ночі, алхімік проводив свої дослідження, доки врешті не повідомив, що готовий перетворити діжку піску на перли.

      Сьогодні мав бути цей вирішальний день.

      Казимир засукав рукави своєї мантії й урочисто підійшов до свого устаткування.

      – Зараз розпочнемо, – промовив він.

      Цибульський витер спітніле чоло. Вирячивши очі, він напружено ловив поглядом кожен рух Казимира, а той заходився методично сполучати усі рурки та змійовики, що досі були роз’єднані. Для власника млина це було справжньою магією, і він до всього ще й боявся зайвий раз дихнути.

      Врешті всі приготування було завершено, і алхімік підлив олії у пальник. Сталева колба зашипіла ще дужче, і в сінях тепер стало нестерпно спекотно.

      – Мені знадобиться твого допомога, – звернувся Казимир до Цибульського, – ось там, в курту стоїть діжка з порохом. Мені він потрібен, щоб пришвидшити горіння. Принеси сюди.

      Ігнацій кивнув і швидко виконав прохання. Невелика діжка опинилась поруч із Казимиром, і той, не дивлячись, опустив туди руку.

      В ту ж мить, алхімік закам’янів.

      – Що сталося? – стурбовано запитав Цибульський.

      Казимир не відповів, а тільки тривожно зазирнув у діжку, де застигла його рука.

      – Що таке? – повторив Ігнацій, бачачи, що Казамир несподівано зблід, наче смерть.

      – Це не порох, – вимовив урешті він.

      – А що ж?

      – Пісок.

      – А де тоді порох?

      Алхімік перевів погляд на свій апарат. Інша, така сама на вигляд діжка, була міцно закріплена над сталевою розпеченою колбою, що вже стугоніла від нагрівання. Саме в цій діжці був порох, а мав бути пісок!

      – Рани Господні! – закричав Казимир і, вхопившись обома руками за діжку, спробував її зірвати.

      – Бісів п’яниця! Ти з похмілля все переплутав! Сучий сину! – заверещав Цибульський.

      Він спробував йому допомогти, але навіть удвох їм не вдалося зруйнувати цю конструкцію.

      Врешті,