Король болю. Богдан Коломійчук

замовк і став чекати, доки король назве ім’я сина.

      – Звісно… – втретє сказав той, – його звати… Франциск, здається…

      – Франциск, – Христоф повторював сказане, аби впевнитись, що розчув правильно.

      – Йому має бути трохи більше року…

      – Зрозумів, ваша милосте.

      Христоф спробував підвестись, але король зупинив його легким холодним дотиком.

      – В Познані знайдіть… абата Купідуру… Це наш друг. І він знає…

      Сігізмунд, здавалося, заговорив з останніх сил.

      – … мою таємницю.

      – Лікарю! – тієї ж миті гаркнув Свенсон, бачачи, що король утратив свідомість.

      Двері розчинились, і той, кого кликали, увірвався в покої. Опинившись біля ліжка, він сердито відштовхнув Христофа, на додачу змірявши його підозрілим поглядом.

      – Забирайтесь звідси, – просичав ескулап.

      Чоловік слухняно звівся на ноги й попрямував до виходу, жодним чином не відповівши на цю грубість. Лікаря в цю мить можна було зрозуміти.

      Біля дверей його зупинив Свенсон.

      – Де ви зупинились? – запитав вікінг.

      – В постоялому дворі, в «Кривого Яцка».

      – Це той гадючник на Клєпажу?

      – Так.

      – Я навідаюсь за декілька годин. Справа, як бачите, пильна.

      – Буду чекати.

      З цими словами Христоф вийшов з покоїв і, ледь не загубившись у безкінечних лабіринтах коридорів та сходів, подався геть з королівського палацу. Замок височів над містом, а під ним простягалась темна пелена нічного Підзамча, крізь яку то там, то там пробивалися вогні будинків і вулиць. Львів’янин спустився донизу, просто в обійми міської ночі, інстинктивно поклавши руку на ефес шаблі, що висіла в нього на поясі. Звідси до Клєпажу було не надто далеко, проте о такій порі неприємності могли спіткати на кожному кроці навіть озброєного чоловіка. Краще загорнутися у свій плащ і швидким кроком подолати цю відстань, не звертаючи уваги ні на кого і ні на що.

      – Агов, любчику… – гукнула до нього якась шльондра.

      – Гей, ти, к-к-курви с-с-сину, – ледве вимовляючи слова, озвався до нього п’яний солдат, якому, видно, хотілося бійцівських пригод, а проте не вистачало сил навіть на те, щоб підвестися з калюжі власної сечі.

      Христоф, не повертаючи голови в їхній бік, вийшов на вулицю Канонічну. Тут він пішов ще швидше, але несподівано спіткнувся і простягся просто на загидженій темній бруківці. Почулася добірна львівська лайка, яку Христоф не зміг та й не прагнув стримати.

      – Будьте обачнішим, добродію, – промовив хтось.

      Ще кілька чоловічих голосів захихотіли.

      – Спробуй тут… – Христоф хутко звівся на ноги і спробував розгледіти, хто перед ним.

      Навпроти сіріло чотири силуети, один з яких видався йому знайомим.

      – І що ж, вдалося потрапити на королівську службу? – запитав той самий голос, і львів’янин упізнав нарешті в цій постаті вельможного Яна Фірлея, власника замку, в якому вони зупинялися з Софією по дорозі до Кракова.

      – Ваша