Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

наче не людина видавала ці звуки, а сама мати-земля, коли діти перейдуть усякі межі.

      І якби ще хоч одноманітним був той звук, як ревіння дизеля або реактивного двигуна – реве, але звикнути можна, так ні! Щось він хотів сказати, дуже хотів, й хоч-не-хоч, а усі прислухалися – та хіба ж розбереш?

      А сказати він хотів, бо Ігор з Альбертом його дуже сильно запитували, і не вимагайте в мене розповісти, як саме вони те робили. Одне скажу – боляче. Я теж трохи розуміюся на методології допиту, але не настільки.

      Мабуть, саме у цей момент я остаточно повірив, що вони прийшли із майбутнього. Все можна підробити – і панораму стародавнього Києва, й дівку підкласти з дивною вимовою, й млина тихцем відреставрувати, й навіть блощиць натрусити в селянську хату – але щоб отак-о людину мучити – це справді треба років зо двісті безперервного розвитку цієї науки.

      Та я хоч відійти міг – один чорт, з мене користі не було, а от Галі набагато гірше доводилось. Бо з суцільного потоку «Ууууу!», «Аааааа!» та «Ооооо!» лише вона раз по раз виловлювала хоч якісь окремі слова. Так що довелося їй слухати, й виявилося, що наша Галя небалувана – бо лише разок не стрималася, відскочила до канави й погодувала тамтешніх блювотоїдів.

      «Полска!» – здається, прозвучало від полоняника кілька разів. Біс його зна, що він мав на увазі. Чи то мову, чи територію, чи кордон. «Курва!» – теж почулося. Сподіваюсь, воно не у бік перекладачки нашої полетіло… втім, яка різниця? Гірше, ніж є, його вже не покараєш. Хай лається.

      – Аск його про локальні села! – час від часу уточнював Альберт. Ігор, почухавши потилицю (в результаті чого перемазав кров’ю ще й волосся) пояснював, що Альберт має на увазі села поблизу. Галя чесно перекладала це на шипуче-цокотливі слова… але у відповідь все одно лунало саме лише «ууууу!» та «ааааа!»

      От тому я й мовчав, не дорікав Ігореві за те, що він не скрутив полонянику в’язи. Й собі – за те, що не поцілив бравому жовніру трохи вище. Скажімо, у лоба. Хоча… мабуть, і в цьому випадку він би вже нічого не зміг нам розповісти.

      Звуки почали слабшати, кінець кінцем, Альберт коротко вилаявся – о диво, у тій короткій фразі цілком прозвучали характерно німецькі інтонації! живі, значить, німці… – а потім зробив короткий, майже непомітний рух правицею біля скроні полоняника, й той замовк. Також миттю. Як наче його в ту скроню не вдарили, а кулю вліпили.

      Хоч не хоч, а довелося Альберту позаздрити, бо я так не вмію.

      Я скинув оком на Галю. Та мала вигляд блідий, як смерть, але трималася. Чорний одяг ту блідість підкреслював, тож загалом видовище було непоганим. А от цікаво: це лише в мене після вбивства такий рефлекс, чи хлопці теж зараз на Галю поглядатимуть з хижою посмішкою?

      Ігор поглянув, Альберт або ні, або зробив це настільки швидко, що я й не помітив. А що, з нього станеться. Цікаво, як вдалося досягти такої моторності? Лише тренування й природний еволюційний розвиток тіла? Навряд чи. Або стимулятори, причому тривалої дії, ще там до рота запхані; або ще цікавіше – якісь імпланти. Може, нано, може, ні. Може, в нервову систему, аби