Біла ріка. Сергій Дячук

день!

      Хтось із загону відповів:

      – У, який перепуджений… Доброго здоровєчка!

      Позаду йшов кулеметник і ніс великий німецький МГ[24] кулемет. У них були зморені, неголені обличчя, й на хлопця вони дивилися байдуже.

      – Чий будеш?

      – Я Дметра Кабюка син.

      – А! Петришкане!

      Їхню багату родину знали всі в окрузі, й на Галіції також.

      – Ку-да йд-ет-е? – тихо прошепотів Юрій.

      – Йдемо, малей, німців та румунів бети.

      Пішле з нами!

      Малий зам’явся, хлопці розсміялися.

      – Файного паска маєш, – сказав кулеметник.

      – Це дєдів, – пробубонів малий.

      – У, дай подиветисе.

      То був добротний офіцерській пасок цісарської армії.

      – Мінєймосе! – запропонував вояк і дістав з кишені великий кулеметний патрон і паперівку. Юрій скривився.

      – Шо! Шо є? Шо скрививсе, єк жед на гівно? Гидуєш? На, тримай, це ж поперівка.

      Хлопці вже заходили в ліс і звідти закричали кулеметнику:

      – Лише хлопця!

      Він крикнув у відповідь:

      – Вже біжу!

      Схопив кулемет, закинув на плече і побіг доганяти.

      Юрій так і залишився стояти посеред осипника, тримаючи одною рукою штани, а іншою – яблуко з патроном, ледь стримуючи сльози.

      Надвечір, пригнавши корову, Юрій наважився зізнатися, і крізь сльози розповів дєдьові про те, що сталося у лісі. Старий Петришкан сидів на лаві, чистив ножем якийсь чудернацький корінь. Був він високого зросту, з довгими пальцями та довгим волоссям з проділом. Вислухавши сина, він відклав свою клябуку[25], з якою не розлучався відтоді, як урвав сухожилля на дарабах, погладив малого по голові:

      – Юрчику, най на тому ся стане, – сказав, усміхаючись своїми сірими очима.

      ДЕЗЕРТИР

      По площі бігали бездомні пси, довкола стояли облуплені казарми; на фасадах, пофарбованих в темно-жовті кольори, з-під відпалої штукатурки виднілась кладка з червоної цегли. Над цими будівлями майорів червоно-жовто-синій прапор. Триколор. П’яний румунський офіцер кричав на Федора, аж слина йому летіла з рота. Знявши шкіряну рукавичку, щосили бив нею по байдужому кам’яному обличчю солдата, який стояв мовчки; тільки жовна ледь помітно ходили на його лиці. Федор не сподобався офіцеру-румуну, якому здавалось, наче гуцул якось не так дивиться на нього зі строю, – насмішкувато. Він спитав:

      – Звідки ти? Федор відповів:

      – З України.

      Той розлютився ще більше і щосили зарепетував:

      – Невірна відповідь! Нема ніякої України, а є одна велика Румунія!

      Федор мовчав. Худий румун аж трусився від люті.

      В обід, у курилці, до Пойдаша підійшов земляк:

      – Федьо, я сьогодні вночі тікаю… Завтра зранку нас всіх відправляють на фронт.

      Федор змовчав. Увечорі він лежав одягнений на своєму ліжку, чекаючи, коли всі в казармі заснуть; вдивлявся у стелю, часом заплющував очі й бачив її, Ялену. Спогади малювали яскраві картинки з храму у Конятині,

24

МГ- 34 – легкий німецький кулемет.

25

Клябука – палиця.