Біла ріка. Сергій Дячук

коломотит.

      – Йо, німці фейст гонорові, а руські, оті більшовики, лише людей голодом морют.

      – Бріхні то все, воне людям простем землю і роботу дают, бідакам помагают, бігме.

      – Ніц з того доброго не буде, я вам скажу, слухайте мене, я була у верхах, то одна стара казала, шо фейст велека бура іде, і шо нікого не омене.

      – Най Бог мелує, Богу молетисе треба, бо хіба нам мало біди принесла ота перша війна, коли москалі села наші грабували, а дівок ґвалтували, чоловіків у військо заберут, файно, а хто нас боронити тоді буде, хіба хлопчішя малі та діди старі.

      Жінки на хвильку замовкли, поруч пройшла якась жінка і привіталась:

      – Добрий день!

      – Доброгоздоровєчка! – майже в один голос, із фальшивими усмішками на лиці, відповіли гуцулки. Жінка пішла далі. Вона несла у бесагах щось важке, зігнувшись і припадаючи на одну ногу. Прикривши роти долонями, майже пошепки, жінки продовжували обговорювати новини:

      – Чуєте, а румуни оці, сараки, ніц не годні змінити, ніц, вони лише дітей малих годні у школі бити, щоб українською не говореле між собов, йо.

      – Румуни ліниві і дурні, за першої нагоди чомодане в руки – і фурк, і вже собі у своїй Румунії, вони нас боронети не будут. Йо.

      Поруч пройшла якась інша жінка, з Галіції:

      – Слава Ісу! – привіталась вона.

      – Навіки Богу! – пролунало у відповідь.

      Жінка швидко зникла за поворотом.

      – А поляке-католики гет нас не люблют, єк люди на Галіції се мучу. Румуни хоч одної віри з нами. Йо.

      – Панотець сієнеділі на службі казав: якшо прейдут руські більшовики, то церкви усі позакревают, бо вони в Бога не вірют.

      – Та де! Шо ве такє кажете. То ще коле у ту війну буле тут руські козаке, то усі до церкви ходеле, хрестелисе.

      – Цей піп румунський фейст лєстий[14], такого розкаже.

      – Йо.

      – Ніц віри нема нікому, нікому не можна вірити, тільки Богу любенькому! – при цих словах жінка перехрестилась.

      Здійнявся вітер, і ліс подав голос, зашумів, засвистів монотонно. Почався дрібненький дощ, і жінки почали розходитись.

      – Це знов єк дощі будут йте тижнями – усе погниє. Якбе Бог дав сонечко, щоб хоч сіна встегли поробети.

      Дорогою проїхала фіра, позаду неї бігла кобила з маленьким лошам. Жінка з сусідньої хати вибігла з путнею[15] збирати цінне коняче добриво, що лишилося на дорозі.

      Небо над Марковою кичерою набувало інтенсивніших кольорів. Спочатку це не впадало так у вічі, було ледь помітно, але що далі – то воно ставало темніше, і вже за півгодини нагадувало води світового океану, що ось-ось заллють світ. Темні фіолетово-сині, аж чорні, хмари перекочувались по небу: наближалась буря. Повіяло холодом. На тій стороні, на Галіції, вже йшов сильний дощ, вітер посилювався, і ліс шумів ще сильніше. Анна Петришканова вибігла на двір з пасхальним кошиком і прикрикнула на дітей, що заворожено дивилися на кичеру:

      – Юрій, Єлена, ану марш у хату! – малі були двійнятами, і скрізь ходили разом. – Хіба не бачите? Бура йде!

      Малі побігли до хати. Перш

14

Лєстий – саркастичний, неслухняний.

15

Путня – відро.