Біла ріка. Сергій Дячук

воскрес! – викрикнули у відповідь присутні.

      На столі стояла напівповна пляшка горілки та писанки з пасками.

      – Храмуєте? – спитав Федор.

      – Йо, – ліниво відповіли ті.

      Федор підійшов до столу і налив собі горілки; ніби сам до себе сказавши тост: «Абе дужі», й додавши – вже на повен голос:

      – Христос воскрес!

      – Воістину воскрес! – пробурмотіли сп’янілі стрибки.

      Старший з них лежав на ліжку в брудних кальсонах. Підвівшись і сівши на ліжко, позіхаючи та ледь помітно усміхаючись, він звернувся до Федора:

      – Пеше заяву. Папір на столі.

      – Ашо, без заяви ніц? – відповів Федор, подивившись прямо у вічі старшому стрибків. Той, знизуючи плечима й ніби виправдовуючись, відповів:

      – Федор, у них, у совітів, такі порядки.

      Федор сів за стіл, написав заяву, залишив її на столі. Командир стрибків протягнув йому руку, Федор натомість мовчки подивився йому в очі. Не подавши руки і не дивлячись на інших у кімнаті, пішов до виходу. Ті здивовано перезирнулись:

      – Ну, бувай здоровий. Завтра зранку у Вижниці, – сказав на прощання «стрибок», крутячи заяву в руках.

      Федор пішов до дверей. Петро, що був зараз серед «стрибків», раптом схопився й крикнув брату:

      – Федор, зачекай! Я з тобов!

      Федор вийшов надвір і пішов до дороги, за ним вибіг Петро:

      – Федьо, чєкай!

      Петро підбіг і пішов поруч з ним.

      – По-ки-дь-ки!

      – Хто? – спитав здивовано Петро.

      – Друзі твої! – Федор аж закашлявся.

      – Розумієш, ми боремосе за те, щоб людям добре було, справедливість щоб на світі була.

      Федор лише зараз подивився на брата з легким здивуванням, яке тут таки пощезло за незворушною залізною маскою. Федор любив свого молодшого брата. Був він ніби не Пойдаш – не схожий на жодного з них: білявий, добрий, довірливий. Його радше загнали у «стрибки», бо вже він майже досяг призивного віку і мав йти до війська.

      Федор не любив більшовиків, але румунів та «банду» він не любив ще дужче. За румунів вони голі та босі ходили, у дірявих постолах. Тих, з лісу, він не розумів, бо не вмів мріяти, як вони.

      «Треба було ґаздувати, а не лісами бігати», – казав. А після Ялени у нього до них ще була одна справа. Вона не стосувалася Онуфрія з Іваном, його родини, – Федор умів це розрізняти.

      Вже скоро він переконався, що більшовики брешуть, тому не відчував над собою жодної влади, крім Божої. Якби вони його зачепили, він би стріляв без вагань. Інстинктивно це всі відчували, тому його боялися і намагались триматися на відстані від нього, без потреби не чіпали. Федор поважав село і ненавидів усіх отих пияків – депутатів до парламенту в Бухаресті, як і всіх інших пустих балакунів. Онуфрій був інший. Любив читати. Особливо йому подобався «Кобзар» Шевченка, – він пропонував і Федору його прочитати.

      – Лише мене гет! Лише чєс на пусте псувати! – незмінно відповідав той брату. Онуфрій був романтик за натурою,