Біла ріка. Сергій Дячук

червоноармійців, які белькотіли незрозумілою мовою. За деякий час гуцули сяк-так розуміли російську мову. Ті обіцяли золоті гори. Спочатку гуцули були чемні з гостями, але згодом вони вже кепкували з цих чужаків. Байка, наче вони не розуміли, що з них сміються, і далі розповідали гуцулам про «равенство и братство».

      – А ве в Бога віруєте? – спитала якась стара гуцулка. Солдат у брудній шинелі з ходу випалив.

      – Нет! Религия – это опиум для народа!

      Гуцули лише перезирнулися, а офіцер розлючено зиркнув на солдата, що не виявив обережності. Вочевидь, вони ще намагались справити враження. Якийсь чоловік раптом заговорив:

      Але, абе ви знали, шо ми люде хоч і прості, але не віримо, шо завтра тут золоті верби росте будут. Дуріт кого хочете, але не нас! Ми тут ґаздуємо! Коровку, овечку вкутали, то буде молочко і бренза, а говорети ми усі добре уміємо. Ось ви мені скажіт, я собі смереку врубав і з того жию зиму….

      Анна Петришканова з самого ранку сиділа за жорнами на ґанку, діти засипали у них зерно, а вона крутила камінь своєю жилавою, струдженою рукою, і вже надвечір хату наповнив запах духмяного свіжоспеченого хліба.

      Петришкани тільки-но перехрестилися і помолилися, збиралися вже вечеряти, як до хати увійшли чужі. Обдивившись хату, вони скривились:

      – Стільки землі маєте і жиєте в такій хаті?! Інший, що заглянув у хороми, підхопив:

      – Аж не верится, такие газды и такая нищая хата.

      На що старий Дмитро Кабюк, чоловік Анни, відповів:

      – Ми усе в землю вкладаємо, бо родена велека, усім треба ділянку лишети.

      – Ну это ты, отец, загнул! – засміявся незнайомець. – Есть семьи и побольше, и совсем без земли.

      На це Анна різко відповіла:

      – Бо робети не хочут!

      Дмитро ледь помітно штурхнув Анну в бік, щоб замовкла.

      – Советская власть работой обеспечит всех!

      «Гість» замовк, роззирнувшись довкола, та за мить додав:

      – А землей прийдется вам поделиться, и млын тоже должен принадлежать народу!

      У Петришканів на потоці, біля довгопільської церкви, був водяний млин. Незнайомець, не припняючи ходити по єдиній маленькій кімнаті петришканової хати, вів далі: «И лес – это народное достояние! Одним словом, газды, делиться надо». Незнайомець підійшов до столу. За спиною дітей, на стіні, висіла велика пара образів – робота якогось місцевого майстра-гуцула: в Ісуса Христа та Діви Марії на грудях були намальовані пробиті серця, мальовані надзвичайно яскравими фарбами. Ікони були прикрашені червоними ружами з зеленим гіллям. Усміхнені святі лики дивилися на всіх присутніх у кімнаті. Чоловік поглянув на образи і почав згрібати в сумку свіжий, ще гарячий хліб. Діти і далі сиділи мовчки.

      «Гість» повернувся і ніби вже збирався виходити, але, глянувши на піч, забрав і ті хліби, що були там, та ще загріб варену бараболю з чавуна. Діти мовчки спостерігали, як цей незнайомець краде їхню вечерю. Наостанок той чоловік звернувся до Дмитра:

      – Завтра прийдете в район, будем разбираться!

      Дмитро