Біла ріка. Сергій Дячук

Бог береже Микуцька!

      Дєдьо мовчки потиснув руку, міцно поцілував у губи і допоміг надіти бесаги. Вже світало. У лісі за Сокільцем на них чекали. Обійшовши скелю дорогою, вони пішли потоком горі. З вранішнього туману почулося:

      – Слава Україні!

      Сарахан відповів:

      – Героям слава!

      – Ми вже замерзли вас тут чекати.

      Причаївшись між дерев, там чекали на них з десятеро чоловіків.

      У потоці під кригою чуркотіла вода, з розломів розвіювалась пара.

      Багато кого з цих «лісових братів» Микуця знав, але більшість з них були незнайомі. Як з’ясувалось згодом, то були галіціяни.

      – Кого ти нам привів?

      Сарахан усміхнувся, вдаривши Микуцю по плечі:

      – Це – Кабюк Микуця, сен Дметра Петришкана, – і додав: – Надійна людена, в нех більшовики землі відібрали, та й ненченого брата Дметра Дметряка на Урал вевезле.

      – О, то фейст багата родена була, пам’ятаю з дєдьом у нех на млену зерно молотеле колес.

      – Гаразд, подевемосе, че дійсно те такей дужий, єк виглядаєш, і годней з нами лісаме ходети! – сказав старший чоловік з рудою бородою, що взялася морозом.

      – Добре, – рудобородий закашлявся. – Зовсім скоро світло буде, будемо вже йте.

      – Стрілєти вмієш?

      Микуця завагався.

      – Нічого, навчешсе. Жети захочеш – сам навчешся!

      Усі засміялися. Від дороги долинули звуки двигуна.

      – Добре, йдемо.

      Микуцеві, як наймолодшому й найменш досвідченому, наказали нести зброю, і вони вервечкою рушили вздовж потоку, вгору. Першим йшов бородань з барткою, – вона йому допомагала долати підйом, устелений камінням, що стирчало скрізь під різними кутами, наче хто його навмисне тут похапцем розкидав. Потік був місцями вкритий кригою, проте він не замерзав і вода в ньому подекуди була тепла. Люди казали, що цілюща, і здавна ходили сюди набирати для хворих. Але й смерділа тухлими яйцями нівроку! Микуця, пройшовши так метрів десять, встиг упріти. Він зачерпнув долонею цієї води з потоку, спочатку втер лице, а потім трохи випив.

      – Огов, Петришкан! Не відставай! – почулося з туману.

      АРХИЮДА – ВОРОГ РОДУ ЛЮДСЬКОГО

      – А чуле, шо в Довгополі на Галіції се стало? Позбералиси комуністи церкву розберати: директор школи та голова колгоспу, та ще пару активістів. Панотця, кажут, раніше арештували, а попаддю з діточками на Сибір вевезли, йуй, та й машен наїхало з активістами з району, тома… як їх… ну, цех… а, згадала! комсомолцями отеми! Повелазели горі, кресте поскидали, а з села людей нікого не біло, окрім отех двох, директора школе та голове колгоспу з дітме, та й того міліціонера їхнего. А єк хресте почале скидати, єк за Маркової кічєри хмара визернула! Йуй! Шо почалосе! Як зачало дощем заливати, а воно сепле і сепле, а воне далі собі розберают, а ці діти голове колгоспу фани та образе з церкви виносю і у воду кидают.

      Інша жінка перехрестилась:

      – Най Бог мелує!

      – То