Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

т-акто, – кажу я.[153] Зі мною щось не так?

      – Я подивився під раковиною, – на щастя, продовжує Девід, – і в шухляді біля телефону. Телефон не під’єднаний, між іншим. Думаю, він розряджений.

      Я й не пригадаю, коли востаннє користувалася домашнім телефоном.

      – Так, справді.

      – Я можу його полагодити.

      Не треба, думаю я.

      Я повертаюся назад до сходів.

      – У мене є канцелярський ніж у комірчині для прання, – кажу я, та він вже слідує за мною.

      На сходовому майданчику я зупиняюся й відчиняю двері комірчини. Всередині чорно, як на голівці згорілого сірника. Я смикаю за мотузок біля голої лампочки. Кімнатка схожа на довге вузьке горище, в самому кінці складені пляжні крісла, на підлозі стоять банки з фарбою, ніби горщики для квітів, а ще, неймовірно, але тут є і шпалери Жуї[154] – видніються пастушки з кавалерами і дивний наїжачений хлопчисько. Недоторканий ящик для інструментів Еда лежить на полиці. «Я не майстер на всі руки, то й що, – сказав би він. – З таким тілом, як у мене, майстром і не треба бути».

      Я відмикаю ящик, нишпорю в ньому.

      – Ось воно. – Девід показує пальцем на сріблясте пластикове руків’я, з якого стирчить лезо. Я хапаю ніж. – Обережно.

      – Ну та не поріжу я тебе. – Обережно передаю ніж йому, лезом до себе.

      – Я не хочу, щоб ти сама порізалась, – каже він.

      Іскорка задоволення спалахує всередині, ніби пелюстка полум’я. – А для чого він тобі, між іншим? – Я знову смикаю за мотузок, і комірчина занурюється в ніч. Девід не рухається.

      Мені спадає на думку, що отак, як ми стоїмо у темряві, я – у своєму халаті й він – з ножем у руці, це найближче, ніж я коли-небудь з ним стояла. Він міг би поцілувати мене. І він міг би вбити мене.

      – Один з наших сусідів попросив мене дещо в чому допомогти йому. Повідкривати коробки та порозносити різне.

      – Хто саме?

      – Той, що за сквером. Расселл. – Він виходить, вирушаючи в бік сходів.

      – Як він тебе знайшов? – питаю я, йдучи за ним.

      – Я розклеїв кілька листівок про пошук підробітку. Він побачив одну в кав’ярні чи деінде. – Девід повертається й дивиться на мене. – Ти його знаєш?

      – Ні, – відповідаю я. – Але він заходив учора, оце й усе.

      Ми знову на кухні.

      – Йому потрібно розпакувати кілька коробків і змонтувати якісь меблі для підвалу. Я повернуся десь по обіді.

      – Не думаю, що зараз у них хтось є.

      Він підозріливо змірює мене поглядом.

      – Звідки ти знаєш?

      Бо я слідкую за їхнім будинком.

      – Виглядає так, ніби нікого немає вдома. – Я вказую на будинок 207 крізь кухонне вікно, й у той же момент у їхній вітальні спалахує світло. Алістер там же, стоїть, затиснувши телефон між щокою та плечем, на голові – безлад після сну.

      – Ось і він, – каже Девід і вирушає в бік передпокою. – Повернуся пізніше. Дякую за ніж.

      23

      Я збираюся повернутися до Еда, запитати своє звичне «Вгадай, хто», – цього разу моя черга, але хтось стукає у двері в передпокій уже за мить після того, як Девід виходить. Я йду

153

Героїня вдається до каламбуру: вислів «саме так» звучить в оригіналі «екзектлі» («exactly»). Її вислів в оригіналі «X-Actoly» у зв’язку з ножем влучно перекладено як «саме т-акто». (Прим. ред.)

154

Toile de Jouy (фр.) – шпалери, а також інші предмети декору, на яких на світлому фоні зображені однотонні пасторальні сюжети.