Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

– хороший хлопець. Кажу це, як людина, яка вміє відрізняти гарних хлопців від поганих, – додаю я.

      Вона дивиться мені у вічі.

      – Рада, що ти так вважаєш. Я погоджуюсь. – Вона знов постукує сигаретою по краю мисочки. – Ти, мабуть, сумуєш за своєю сім’єю.

      – Так. Дуже. Та я спілкуюся з ними щодня.

      Вона киває. Її очі дещо розфокусовані; вона, схоже, теж п’яна.

      – Але це не те саме, якби вони жили тут, правда?

      – Ні. Звісно, не те.

      Вона вдруге киває.

      – Що ж, Анно, як бачиш, я не питаю, що тебе такою зробило.

      – Розповнілою? – запитую. – Передчасно посивілою?

      Я так нализалась… Джейн потягує вино.

      – Агорафобною.

      – Ну… – Якщо ми вже тут, думаю я, обмінюємося таємницями: – Травма. Як і в будь-кого. – Мимоволі здригаюсь. – Через це я впала в депресію. Глибоку депресію. Я не дуже хочу це згадувати.

      Та вона хитає головою.

      – Ні, ні, я розумію, це не моя справа. І, як я собі думаю, ти не можеш запросити людей на вечірку. Думаю, нам треба знайти для тебе ще якісь хобі. Окрім шахів та чорно-білого кіно.

      – Та шпіонажу.

      – Та шпіонажу.

      Я міркую над цим.

      – Колись я фотографувала.

      – Схоже на те, що ти й не припиняла.

      Непогано, це заслуговує скривленої посмішки.

      – Справедливо. Та я маю на увазі, що фотографувала зовнішній світ. Мені подобалось.

      – Щось на кшталт «Людей Нью-Йорка»?[140]

      – Радше фотографування природи.

      – У Нью-Йорку?

      – У Новій Англії. Ми інколи туди їздили.

      Джейн повертається до вікна.

      – От глянь, – каже вона, вказуючи на захід. Я підкорююсь: переспілий захід Сонця, присмерковий осад, будівлі, ніби вирізані з паперу, на фоні вечірньої заграви. Недалеко кружляє пташка. – Це ж природа, вірно?

      – Формально. Частково. Але я маю на увазі…

      – Світ – чудове місце, – наполягає Джейн, і вона серйозна; її погляд прямий, голос рівний. Її очі ловлять мій погляд, утримують його. – Не забувай про це. – Вона розвалюється на кріслі та чавить сигарету об порожнечу миски. – І не втрать його.

      Я витягую телефон із кишені, націлююсь камерою в рамку світу за вікном і фотографую. Дивлюся на Джейн.

      – Моя дівчинка, – схвально бурчить вона.

      19

      Я випроводжаю її до передпокою на початку сьомої.

      – У мене дуже багато важливих справ, – повідомляє Джейн.

      – Як і в мене, – відповідаю я.

      Дві з половиною години. Коли я востаннє взагалі з ким-небудь розмовляла протягом двох із половиною годин? Я закидаю думку в минуле, ніби волосінь вудки, через місяці, пори року. Нічого. Нікого. Взагалі, від часу моєї першої зустрічі з доктором Філдінґом, ще давно, посеред зими, – та й навіть тоді я не могла довго говорити; у мене ще була травмована трахея.

      Я відчуваю себе знову молодою, майже пустотливою. Можливо, справа у вині, та я думаю, що не лише. Дорогий щоденнику, сьогодні я знайшла собі подругу.

      Пізніше того ж вечора я вже майже куняю в компанії «Ребекки»,[141]

140

«Humans of New York» – мегапопулярний фотоблог у кількох соцмережах.

141

«Rebecca» (1940) – трилер реж. А. Гічкока початку голлівудського періоду.