Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

думаю про Веслі.

      – У мене був лише один співробітник, – кажу. – Тож тепер у нього удвічі більше справ.

      Вона дивиться на мене.

      – Сумно це.

      – І не кажи.

      – У тебе хоч телефон є?

      Я показую на домашній телефон, що сховався в кутку кухонної стійки, а тоді плескаю по своїй кишені.

      – Давній-предавній айфон, але він досі працює. На випадок, якщо дзвонить мій психіатр. Чи ще хтось. Мій орендар.

      – Твій гарненький орендар.

      – Мій гарненький орендар, так. – Я сьорбаю вина і забираю її королеву.

      – Це було жорстко, – вона змахує крупинки попелу зі столу та заливається реготом.

      Після другої гри вона просить провести їй екскурсію по дому. Я вагаюся лише якусь мить; останньою людиною, яка розглядала цей будинок з першого поверху до даху, був Девід, а до нього… я вже й не пригадаю. Біна ніколи вище першого поверху не підіймалась; доктор Філдінґ обмежується лише бібліотекою. Сама ідея здається інтимною, наче я зараз вестиму за руку нового коханця.

      Та я погоджуюся і проводжу її кімната за кімнатою. Червона кімната: «Я ніби замкнена в артерії». Бібліотека: «Скільки книжок! Ти їх усі прочитала?» Я хитаю головою. «Ти взагалі їх читала?» Хихочу.

      Спальня Олівії: «Як на мене, вона замаленька? Надто маленька. Їй потрібна кімната на виріст, як у Ітана».

      По інший бік мій кабінет.

      – Побий мене грім, – каже Джейн. – А тут є чим зайнятися, у такій кімнаті.

      – Я тут переважно граю в шахи та спілкуюся з іншими агорафобами. Якщо це можна назвати заняттями.

      – Глянь. – Вона ставить келих на підвіконня, запихає руки до задніх кишень джинсів. Нахиляється до вікна. – Он мій будинок, – каже вона несподівано тихим, майже хрипким голосом.

      Вона була такою грайливою, такою веселою, що коли раптом бачиш її серйозною, мимоволі здригаєшся, наче голка, що зіскакує з вінілової пластинки.

      – Так, там твій будинок, – погоджуюсь я.

      – Гарний, правда? Непогане місце.

      – Звісно.

      Вона ще близько хвилини розглядає його. А потім ми повертаємося на кухню.

      Ще пізніше:

      – Часто нею користуєшся? – запитує Джейн, тиняючись вітальнею, тим часом, як я зважую свій наступний крок. Сонце швидко спускається за горизонт; у своєму жовтому светрі, під слабким світлом вона виглядає ніби привид, що ширяє кімнатою.

      Вона показує на парасолю, яка п’яницею сперта на стіну.

      – Частіше, ніж ти собі думаєш, – відповідаю. Розхитуючись вперед-назад у кріслі, я описую їй терапію заднього двору доктора Філдінґа, свою нетверду ходу крізь двері та вниз по сходах, бульбашку нейлонового купола, що захищає мене від забуття; чисте повітря зовні, вихор вітерцю.

      – Цікаво, – каже Джейн.

      – Я б сказала, «курям на сміх».

      – Але ж працює? – запитує вона.

      Я знизую плечами.

      – Та ніби.

      – Бачиш, – погладжуючи ручку парасолі, ніби собачу голову, говорить Джейн. – Отож-бо й воно.

      – Слухай, а коли в тебе день народження?

      – Хочеш мені щось купити?

      – Та запросто.

      – Досить