Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

рухливі вітражі. Вікно праворуч від Саманти зображало немовля Мойсея, якого несе течією Нілу між двома матерями по обидва береги. Це був зашморг, але зшитий докупи, щоб почати подорож, у якої не буде кінця.

      На Семову думку, було б круто, якби найбільше вікно святилища залишалося незмінним зображенням єврейського сьогодення. Тож замість того, щоб вчити ідіотську й абсолютно непотрібну молитву Ашрей, він написав свою, яка містила ключові слова зі стрічки ґуґл-новин про єврейський світ, увів їх у нашвидкуруч створений відеопошук (що відфільтровував повтори, спам та антисемітську пропаганду), пропустив ці результати через відеофільтр (він масштабував зображення, аби підлаштувати їх під округлу віконну раму та підредагував кольори для цілісності картинки) і спроектував їх на вікно. У голові воно виглядало краще, ніж в реальності, як, власне, й усе в житті.

      Навколо святилища він збудував синагогу: лабіринт із буквально нескінченних розгалужень коридорів; фонтанчики з оранжадом замість води, пісуари з кісток мисливців за слоновою кісткою; стоси щиро привітних, позбавлених приниження жінок і не позбавленої фейсситинґу порнушки в комірчині в холі Чоловічого клубу; іронічно відведене для інвалідів місце на стоянці дитячих колясок; меморіальна дошка з маленькими, завжди вимкненими лампочками поряд з іменами тих, кому він бажав швидкої та безболісної смерті, але все ж, смерті (колишні найкращі друзі, люди, які навмисне випускають пекучі пластирі від акне і т. д.); різноманітні закутки, де щиросерді та законно веселі дівчата, що вбиралися, наче в рекламі «American Apparel» і писали фанфіки про Персі Джексона, дозволяли всіляким лошкам смоктати їхні ідеальні цицьки; шкільні дошки, які били 600-вольтним зарядом струму, коли по ній шкрябали нігті дохріна зарозумілої тупорилої гопоти, котрі (очевидно для Сема та не очевидно для інших) були за 15 рочків від буття товстопузих придурків із нуднющою роботою та вгодованими тлустими дружинами; також маленькі таблички, що виднілися ледь не на кожній поверхні, щоб усі знали, що все це – милість Саманти, її природна доброта, любов до милосердя та справедливості, її чеснота у можливості сумніватися, вроджена порядність, нетоксична відсутність лайна; і що драбина до даху таки існує, що дах існує, що Бог, який ніяк врешті не завантажиться, існує.

      Спочатку синагога розташовувалася з краю общини, яка сформувалася навколо колективної любові до відео, де винним собакам соромно. Сем міг протягом усього дня дивитися такі ролики. Хлопець так і робив не один раз, без глибоких роздумів про те, що ж такого привабливого він знаходив у них. Найочевиднішим поясненням було б, що він співпереживає собаці, і, напевне, в цьому був сенс. («Це ти зробив, Семе? Ти написав ті слова? Ти поводився погано?») Окрім усього, його ще й цікавили власники тварин. Буквально кожне відео знімав хтось, хто любив свою собаку більше, ніж себе. «Присоромлення» завжди видавалося йому милим, перебільшено драматизованим і добродушним, а закінчувалося все примиренням. (Він спробував зробити щось