Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

тиші, як Джулія замінювала Джейкобові закладки маленькими записочками – доки не повернулося навспак, наче космос, який досяг критичних розмірів і скорочується до початкової точки.

      Якісь вечори п’ятниці починалися запізно, а ранки середи – зарано, після складної розмови не було поцілунку між ніг, і якщо хтось із них не почувався великодушно, то скільки речей насправді можна віднести до тих, чия сутність є більшою, ніж вони самі? (Відкласти каяття неможливо). Вони трималися як могли та не визнавали того, якими ж мирськими стали. Та вряди-годи (зазвичай у ті миті, коли спрацьовує захисний механізм, який – незважаючи на найблагородніші пориви душі – ранить докорами) хтось казав: «Я сумую за нашими шабатами».

      Здавалося, народження Сема дало їм ще один шанс, який потім повторювався з появою Макса та Бенджі. Релігія для трьох, чотирьох, п’ятьох. Вони ритуально відмічали зріст дітей у дверному отворі в перший день кожного року – світського та єврейського – завжди з самого ранку (перш ніж гравітація зробить свою справу). Завжди тридцять першого грудня вони вкидали записки з обіцянками у вогнище, щовівторка після вечері всією родиною вигулювали Арґуса та вголос читали табелі по дорозі до «Ваче» з забороненими за інших обставин оранжадом і лимонадом. Напихалися у конкретному порядку згідно з певними правилами, щоб на день народження будь-кого з родини поспати разом в одному ліжку. Вони часто дотримувалися шабату, як свідомого слідування релігії, так і її втілення: із халою з органічних продуктів, виноградним соком «Кедем» і конусами з воску вимираючих бджіл у срібних підсвічниках вимерлих пращурів. Після благословень і перед їжею Джейкоб і Джулія підходили до синів, клали руки їм на голову та шепотіли на вухо, за що вони пишалися ними цього тижня. Від надзвичайної близькості пальців у волоссі та любові, яку не приховували й про яку говорили лише пошепки, тремтіли нитки розжарювання у приглушених лампочках.

      Після вечері вони виконували ритуал, походження якого вже ніхто не пам’ятав, але й ніхто не сумнівався в його значимості. Вони заплющували очі та розгулювали по дому. Вони могли говорити, бешкетувати, сміятися, але сліпота завжди закривала їм вуста. Із часом вони звикли до мовчазної темряви, яка могла тривати по десять хвилин, а згодом і двадцять. Тоді знову зустрічалися за кухонним столом і разом розплющували очі. Щоразу це було для них одкровенням. Двома одкровеннями: будинок, у якому діти прожили все життя, та можливість бачити видавалися чимось неприродним.

      Якось у шабат, коли вони їхали до прадідуся Ісаака, Джейкоб сказав:

      – Людина напивається на вечірці, сідає за кермо та збиває дитину на смерть дорогою додому. Інша так само напивається, але доїжджає спокійно. Чому перший має потрапити за ґрати до кінця життя, а другий встає зранку, ніби нічого й не було?

      – Бо він убив дитину.

      – Але з огляду на те, що вони обидвоє зробили неправильно, то й винні однаково.

      – Але другий не вбивав дитину.

      – Не